В Україні вперше опублікована біографія керівника найтаємнішого підрозділу найпотужнішої в історії нашої країни таємної організації — шефа Служби безпеки Організації українських націоналістів генерала Миколи Арсенича. Його фотографії та інформацію про його особу, діяльність старанно приховувала сама ОУН, а після загибелі Арсенича — на зібраній НКВС папці з’явився уже радянський гриф «совершенно секретно». І лише 2009 року під час розсекречення архівів КДБ історики отримали доступ до даних і підготували першу біографію Миколи Арсенича, яка вийшла друком у 2010 році — до 100-річчя від його дня народження.

Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. в с. Березів-Нижній на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Навчається в Коломийській гімназії, де вступає до «Пласту», який незабаром заборонить польська окупаційна влада.

1929 року створюється Організація українських націоналістів, яка змінить історію України — організує відновлення незалежності (акт 30 червня 1941 року), створить Українську повстанську армію, візьме участь у творенні підпільного парламенту воюючої України — Української головної визвольної ради. Військові відділи УПА та підпільна мережа ОУН відчайдушно воюватимуть на два фронти — проти гітлерівської Німеччини і сталінської Росії. Визвольний рух контролюватиме цілі території, впровадить українські школи і медичну опіку, прориватиме інформаційну блокаду «залізної завіси» рейдами на Захід, фактично не допустить у 1947 році повторення центральноукраїнського Голодомору на західних землях і вперто протистоятиме жорсткому сталінському режиму, всупереч півмільйониим депортаціям із Волині, Галичини і Карпат.

19-річний Арсенич вступає до ОУН одразу після створення, і наступний період життя, аж до смерті 1947 року, він творитиме систему безпеки для всього визвольного руху.

Перед тим Микола ще завершить навчання у Львівській гімназії (до Львова переїхав у двадцять років) та вступить на юридичний факультет Львівського університету. Університет закінчити не вдалося — у 1937 році Арсенич був заарештований. 20 січня 1938 р. вирок польського суду Миколі Арсеничу звучатиме так: «за належність до ОУН засудити до 3-х років тюрми та 6 років обмеження громадянських прав». Потім — тюрми та концтабір Береза-Картузька.

А 20 березня 1939 р. — другий арешт за участь у Конгресі українського студентства. Від суду та тривалого ув’язнення Арсенича врятував початок німецько-польської війни. 21 вересня 1939 р. він вийшов зі львівської тюрми «Бригідки» у зв’язку з поразкою Польщі у війні з Німеччиною.

Після того Арсенич переїжджає до Кракова, де в той час базується провід ОУН: Степан Бандера, Роман Шухевич, Василь Кук, Микола Лебедь. Там в 1939 р. після спеціалізованого військового навчання, організованого ОУН для своїх керівників, Микола Арсенич створює разом з Миколою Лебедем контррозвідку ОУН.

Служба безпеки ОУН творилася як необхідний контррозвідувальний орган для захисту лідерів націоналістичного підпілля від репресивної політики польських спецслужб та радянських терористів. Особливо гострим питання про СБ стало після того, як агент-терорист НКВС Павєл Судоплатов убив Євгена Коновальця.

У березні 1941 р. Степан Бандера призначає 31-річного Арсенича на посаду керівника новоствореної Служби безпеки ОУН. Керівник СБ входив до складу Проводу ОУН та брав участь у Великих зборах ОУН.

Після початку німецько-радянської війни в червні 1941 р. Микола Арсенич повернувся до Львова, де 30 червня 1941 р. Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення незалежності України. Німці одразу розпочали репресії проти ОУН, і Арсенич був тим, хто виводив оунівців з-під удару гестапо.

Протягом 1941—1942 рр. Микола Арсенич провів розбудову мережі СБ ОУН, скрізь, де діяло підпілля, здійснив вишкіл її керівників. На належний рівень було поставлено навчальну роботу, підготовку слідчих кадрів, інформаційно-розвідувальну діяльність. Добре розуміючи принцип «хто володіє інформацією — володіє світом», керівництво СБ мало чіткий порядок звітування. Мережа СБ мала струнку побудову і діяла практично незалежно від інших ланок підпілля.

Німецькі та радянські органи високо оцінювали роботу розвідки СБ ОУН, відзначали її всюдисущість, уміння своєчасно виявити необхідну інформацію, а в разі потреби — здійснити несподівані збройні заходи. Особливо варто підкреслити те, що СБ створила потужну розгалужену мережу інформаторів та симпатиків серед українського населення, а тому своєчасно була поінформована про основні заходи окупаційної влади.

У 1942 р. Микола Арсенич одружився з Ганною Гунькою, яка ще з Кракова працювала поруч з ним. Однак насолодитися родинним життям йому не судилося, оскільки більша частина часу витрачалася на діяльність у підпіллі. У подружжя, яке було постійно на війні, так і не народилися діти...

У лютому 1943 р. Микола Арсенич брав участь у створенні Української повстанської армії, дбаючи про розбудову в ній системи внутрішньої безпеки. Усі вояки, незалежного від службового становища, зобов’язувалися співпрацювати із СБ, командири і провідники, що приймали нових бійців УПА без попередньої перевірки їх СБ, прирівнювалися до «явних ворогів».

Микола Арсенич ніколи довго не затримувався на одній території і зі своєю охороною чисельністю 20 підпільників пересувався з одного району в інший, здійснюючи перевірку діяльності своєї мережі. Завданням СБ ОУН було посилити дисципліну, очистити підпілля від впливу радянської агентури, діяльність якої призводила до значних втрат. При цьому за зраду застосовувалися смертні вироки.

У 1946 р. Українська Головна визвольна Рада нагородила Миколу Арсенича Золотим Хрестом заслуги — найвищою нагородою для українських підпільників.

Радянські каральні органи посилено розшукували шефа СБ ОУН. Для ліквідації Арсенича та його колег улітку 1946 р. МДБ створило спеціальну групу чекістів, яка проводила розшук по всій Західній Україні. Шеф СБ майже ніколи не фотографувався, на сьогодні відомі лише п’ять світлин із ним, причому більшість із них — ще зі студентських часів. Виглядає так, що вороги таки не мали фотографії Арсенича: НКВС двічі наївно рапортував про його «успішну ліквідацію», в той час як керівник бандерівської безпеки й далі керував своєю мережею.

Проте 23 січня 1947 р. Арсенич, Ганна Гунько та ще двоє підпільників були оточені військами МДБ у криївці в лісовому масиві біля с. Жуків Бережанського району Тернопільської області. Перебуваючи в безвихідному становищі, Микола Арсенич вирішив не здаватися і покінчив життя самогубством. Його тіло було доставлено для упізнання до Львова, а згодом потаємно поховано, де — невідомо.

Посмертно Микола Арсенич іменований генералом безпеки. Усього УПА мала дев’ять генералів.

СБ ОУН без структурних змін проіснувала до початку 1950-х рр. і у своєму розвитку впритул наблизились до рівня тогочасних державних спеціальних служб. Тож український визвольний рух зумів організувати потужну Службу безпеки, яка своєчасно виявляла наміри його ворогів, боролася з ворожою агентурою та цементувала організаційну дисципліну.

Життєвий шлях Миколи Арсенича, як і багатьох інших українців тієї епохи, свідчить: вони віддали свою молодість, сили та здоров’я боротьбі за створення Української незалежної держави, пожертвували всім, що мали, заради цієї великої ідеї. Як і інші підпільники, Микола Арсенич не мав можливості жити життям звичайних людей, виховувати дітей, провадити своє господарство, бо вважав, що, поки Україна окупована ворогами, він мусить боротися за її звільнення. І таких, як він, були сотні тисяч.

Перша біографія-дослідження життя М. Арсенича (Олександр Іщук, Валерій Огороднік. Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН. — К., 2010. — 195 с., іл.) вийшла як спільний проект Центру досліджень визвольного руху та Галузевого державного архіву СБУ.

Володимир В’ятрович, Центр досліджень визвольного руху, Олександр Іщук, Галузевий державний архів СБУ для Газети «День»