"Майдан: усна історія". Про події на Грушевського

Цього тижня минає рік від подій, яких назвали "Кривавими Водохрещами" або ж протистоянням на Грушевського.

В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті  та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" ми зібрали уривки із спогадів очевидців протистояння між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського в січні 2014 року.

Антон Мусік, боєць Самооборони Майдану, 4 сотня

Події на Грушевського продемонстрували, що не все підвладне людям. Як тільки все почалось, наша сотня відразу розжилась міліцейськими щитами, амуніцією, бронежилетами.

Але потім усе це кудись розповзлось.

Я пам’ятаю тільки одну ніч, коли я все-таки туди дорвався, тому що нам на офіційному рівні сотники заборонили туди ходити. Вважали це невиправданим ризиком, тому що у нас була своя барикада, і ми мали тримати її. А в разі атаки на нашу барикаду ніхто б не встиг добігти, тому що бігти все таки далеченько.

Я ніколи не забуду ту ніч, коли прийшов на Грушевського. Був я зі своїм десятником Гайдамакою і ще одним хлопцем. В мене і в Гайдамаки були великі міліцейські щити, а у третього був невеличкий щиток, десь 30 на 23 см.

Ще задовго до революції я купив собі щитки на ноги (займався бойовими мистецтвами), щоб не так боляче було по ногах отримувати. Я тоді і їх одягнув і ще виміняв у свого дуже доброго друга бронежилет, особливістю якого було те, що він одягався як куртка, у нього були закриті боки.

Коли ми прийшли на Грушевського, я побачив наскільки все було неорганізовано, хаотично. Мене вразило те, що лише чоловік 15 воює – кидають коктейлі, каміння. А чоловік, мабуть, 150–200 стоять і тупо луплять у щити.

На мою думку це було досить не виправдано.

Я думаю, в той день, якби сили були більші, ми цілком реально могли б прорватися. Якби підняти тоді ще чоловік 100, окрім тих, що стояли, прорвалися б на відсотків 90.

У мене в той день ще екзамени були. Я прийшов весь у тому газі, відчуваю, як всі навколо мене починають покашлювати. Потім навіть пішов переодягнувся, але заснув прямо на іспиті, так і склав його тоді. Це було після того як ніч-день-ніч ми провоювали на Грушевського.

Мені сподобалось і запам’яталась тоді взаємовиручка. Коли я йшов власне до лінії фронту, хлопці тримали "свиню" – сколочену з металевого паркану умовну барикаду, в яку постійно летіло каміння, коктейлі. А потім нам розказували, що "беркут коктейли не бросал".

Я своїми очима бачив, як в нашу оцю "свиню" прилетів коктейль, як вона загорілась. Пам’ятаю, як один хлопчина хотів вилізти на такий собі поміст до півтора метра висотою, послизнувся і впав, то до нього зразу підбігли, підняли, підпихнули, щоб він заліз.

Мені теж помогли вилізти на той поміст, тому що я був в амуніції – щит, палиця, наколінники, плечі, бронежилет, то важко було рухатися.

Потім ми з друзями з’їздили в аптеку, купили 25 пляшечок коров’ячої жовчі. Не знаючи, важко уявити, що це таке. Відкриваєш флакон і, власне, зразу блювотний рефлекс настільки сильний, що нестерпно. Покидались трошки. Воно настільки їдке, що я там облився трошки на рукав, форму прав 4 рази і не вивітрилося, довелося викинути.

Коли тримали оборону в госпіталі, що розміщувався тоді на Грушевського, вилізли на дах. Це була вже інша ніч, але тоді ми не воювали, ми якби несли службу в тому госпіталі. Коли ми вилізли на дах, Гайдамака тільки висунув голову, зразу ж назад – кашляє, чхає. Питаю: "Що таке?".

"А ти голову висунь", – каже.

Газ, який застосовували правоохоронці, легший за повітря і піднімається вгору. Пам’ятаю, що перед госпіталем хлопці всі наприсядки сиділи. Я ще подумав: "А в чому прикол?". Присіли, а там повітря справді свіже. Встаєш і вже важко дихати. Ніхто не був у тому впевнений, але, здається, бачили три групи людей по двоє чоловік на дахах. Бінокль був заслабкий, щоб роздивитися, що конкретно вони там роблять.

Потім, звичайно, я ще не раз бував на Грушевського – завозили хлопцям цигарки, бронежилети. Я займався виробництвом бронежилетів з тонкої листової сталі. Ми закупили звичайні чохли десь по 20–30 грн, у знайомого нарізав корпуси, і ми їх просто вставляли в ті чохли, підстеляли газети і було не гірше, ніж метал.

Микола Коханівський, сотник Першої Київської сотні ОУН імені Євгена Коновальця

19 січня – Водохреща. Дуже добре пам’ятаю цей день. Понад 10 років на кожне Водохреща я ходжу пірнати в ополонку. Традицію не змінюю і так само того року: ще світало, годині о третій чи четвертій пішов, пірнув в ополонку, потім приїхав на Майдан. Уже вишиковувалися сотні, в тому числі і "Правий сектор". Зі мною було 10-15 хлопців.

Ну і пішли на заклик. Ми дуже довго цього чекали. Може, трошки і страшно було, але, якщо ти вже постійно думаєш, що вже пора, ну що – прийшов час, то пора, береш палку, йдеш, кидаєш бруківку.

Разом з іншими біля стадіону кидав бруківку. Де зручніше мені здавалося пожбурити, там і стояв. Покидаєш, втомився, пішов десь в кав’ярні чаю чи кави попив, знов покидав.

У період 20-21 січня ми встановили свій намет, на ньому написали "Перша Київська сотня ОУН імені Євгена Коновальця". З того часу за тиждень з одного намету сотня у нас виросла до восьми наметів. Тобто вже була якась кількість людей, періодично ми мінялися: одні йшли на Грушевського, кидали там, інші відсипалися.

Покидав, покидав – це десь година, втомився, прийшов у намет – там відпочиваєш, може, дві години.

Дехто з наших хлопців (у нас були бойові п’ятірки зі старшими Донбасом і Ковалем) – вони там і жили близько тижня на Грушевського, десь в автобусах прилаштувалися. Вони об’єдналися у рій, де було до десяти чоловік – замурзані, неголені, чорні як шахтарі.

Також хлопці ходили в нічні рейди, тітушок ловили, робили на них засідки.

Микола Голіков, боєць Самооборони Майдану, 3 сотня, група швидкого реагування

Спочатку нас відіслали до Будинку офіцерів. Там стояла велика кількість внутрішніх військ і вони могли всі піти вниз по Грушевського. Ми ніби їх провокували, відвертали увагу. Нас прийшло чоловік 40-50, ходили туди-сюди до самого вечора.

ВВшники думали, що ми прийдемо їх штурмувати. В принципі, те, що ми мали виконати, те й зробили: ми відволікли їхню увагу, вони не наважилися піти донизу, залишилися біля Будинку офіцерів. Потім ми самі вже спустилися на Грушевського.

У перший день, з 19 на 20 січня, стояли до самого ранку, десь до 6 години. Тоді почалася перша стрілянина з помпових рушниць "Форт 500" – травматичної зброї (вони також і бойовими стріляють). Ну, тоді на це ніхто не зважав.

До газу вже всі звикли.

Спочатку було погано всім, ходили в масках звичайних марлевих, дехто взагалі без нічого. Згодом познаходили каски, їх волонтери попривозили. В декого бронежилети вже були. Також старалися знайти якийсь захист на очі, бо цілилися переважно по очах. Потім вже стали звичними вибухи, розриви.

На Грушевського ми стояли, щоб стримувати наступ силовиків. Також кидали коктейлі. Пару коктейлів кинемо, чекаємо, доки з тієї сторони прилетить пару гранат сльозогінних, знову пару коктейлів.

Хтось бруківкою кидався. Багато киян було – просто приходили подивитися.

Це, з одного боку, добре для масовки, з іншого боку, погано, бо силовики підводили більше внутрішніх військ. Але до певного часу нічого не відбувалося, їм, напевно, не давали наказу.

Володимир Бойко, активіст

Я йшов у такому запалі і опинився спереду, біля одного з автобусів, що був на Грушевського. Ми почали кидати каміння, бруківку, бо іншої зброї не було. Вони в нас стріляли, а ми мусили чимось відкидати їх. Хлопці почали підносити коктейлі. Нам знизу було дуже важко кидати.

Пригадую, ми втрьох стояли біля автобуса. Хтось із "беркутівців" кинув на нас бруківку, мені потрапило в голову.

Трохи раніше мені київський друг (він плаває на катамарані, подорожує світом) приніс каску, вона була досить тверда.

Але все одно через цю каску мені голова була розбита бруківкою, яку пожбурив "беркутівцеь". І якби каска була будівельна, то вона би розсипалася від тієї бруківки.

І так зашуміло в голові, запаморочилося... Кров залила окуляри.

Між нами вийшов священик, підняв руки вгору, щоб зупинилися, бо так виходило, ніби братовбивча війна. Міліція і ми – громадяни однієї держави, і ми між собою таку братовбивчу війну ведемо.

І якось так священик повпливав своєї присутністю, що зупинилася ця атака. Була створена така буферна зона, де люди тоді підходили до міліціонерів, жінки просили: "Що ж ви робите, навіщо ви стріляєте?".

Цілу ніч не спав і такий був замучений цими боями... Я тоді відчув справжню війну, якраз 22 числа.

Руслан Добровольський, лікар шпиталю медичної служби штабу національного спротиву

Коли ми зайшли в Парламентську бібліотеку, то опинились під захистом – бо це державна будівля. І це нас якось рятувало.

Колектив бібліотеки був приязний, в приміщенні було постійне чергування, адже ми розуміємо, що історичною цінністю є не лише сама будівля, а й книжкові фонди, які є у його сховищах. Тому працівники бібліотеки постійно чергували, чим могли допомагали нам, забезпечували харчування і прибирання.

Медичний пункт ми зробили в самому холі бібліотеки. Буквально через кілька днів цей хол перетворився на операційну. Спочатку був один стіл, потім другий, третій хірургічні столи, разом із бригадами.

В нас були такі ситуації, що всі столи і ноші були зайняті нашими бійцями.

Хлопці-медики приїжджали бригадами. Приїжджали хірургічні бригади зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська. Фактично кожен у бригаді знає, що чекати від іншого, всі розуміють один одного без слів. Там в основному працювали хірурги, терапевти. Я працював як сімейний лікар і невропатолог, частково як організатор.

Медикаментами були забезпечені повністю. Наркозні апарати, інструментарій, лампи – у нас все було. Приносили, привозили, доставляли. Не одне життя ми там врятували.

Був розроблений свій графік чергувань – хто коли має приїжджати, щоб не було великих накладок.

Спочатку гігієнічні заходи проводилися ситуативно, потім налагодили бахільний режим – як тільки нам привезли одноразові бахали.

Застелили підлогу спеціальною одноразовою тканиною. Приходили дівчата-волонтерки, щоби робити прибирання. Тобто санітарно-гігієнічного режиму старалися дотримуватися, як могли.

Безперечно, то були польові умови. Хоча у нас були кварцові лампи, оброблялися руки. Всі старалися дотримуватися масочного режиму.

о. Микола Мишовський, священик Римо-католицької церкви

При розмовах із силовиками намагалися наводити різні аргументи, казали, що це ж люди, не бийте їх. Намагалися якось вийти на контакт, і таких розмов було досить багато. Пам’ятаю завжди те гостре відчуття: щоб пройти від лінії фронту Майдану до "беркутівців", можна було впасти, "беркутівці" постійно поливали бруківку водою, була суцільна крига.

З двох сторін дивилися, що ми робимо. Ми ходили до "беркутівців", розмовляли з ними, намагалися їх заспокоїти. "Беркутівці" дратувалися. Щойно ми виходили і починали розмовляти, вони постійно вмикали аудіозапис: "Шановні громадяни, не порушуйте спокій, інакше ми будемо вживати силу" – щось таке, я добре не пам’ятаю.

Ми спілкувалися з ними, пробували намагатися побачити в них людей, які так само хочуть просто жити в гарній країні, щоб було добре і не було погано. Говорили про якісь загальні речі, щоб можна було знайти спільні точки стику. Шукалися ці точки стику, їх знаходили. Хтось земляків бачив, на жаль, але це було приводом для якоїсь розмови.

Багато часу на це тратилося. Пам’ятаю кілька моментів, коли відходили від такої розмови, в яку вкладалося дуже багато душевних сил, а з боку майданівців кричали, що "мусора" такі-то, такі-то.

Я прихожу, руки опустились, кажу: "Хлопці, я там дві години працював, розмовляв з ними, щоб вони вас не били, намагався пробувати знайти з ними спільну мову, а ви їх обізвали".

Ну і тут знову: "мусора" такі-то, такі-то. А загалом ситуації були дуже різні.

Було страшно. Купив каску, з собою мав пластикові окуляри: вони, правда, не вберегли б навіть від гумової кулі. Коли йшли до міліції, то ці окуляри, каски не брали з собою, бо представляли людей не тих, які є воюючою стороною, а фактично, третьою стороною.

Згідно зі всіма військовими законами, нормами, є така традиція, що священики, медики, журналісти є третьою стороною, вони не беруть безпосередньої участі у конфлікті.

Навіть після того, як вбили Жизневського, Нігояна, намагалися говорити з міліцією. Так, намагалися, але це не вдалося.

Дуже сильно пам’ятається, якою була мотивація майданівців і "беркутівців" чи ВВшників. ВВшники переважно казали про те, що їм просто потрібно відслужити кілька років, пізніше вони матимуть добру роботу, це якась можливість здобути добру кар’єру.

"Беркутівці" казали, що це просто їхня робота, вони так заробляють. Їм дуже не подобалася аналогія з проститутками, що вони теж просто заробляють гроші, а моральна складова не грає ролі.

Юлія Пішта, волонтерка

Саме в цю ніч я поїхала додому. Була на Майдані, мабуть, до першої години ночі. Стало холодно, тоді було чи не мінус 27. Пригадую, що це була одна із найхолодніших ночей.

Чоловік залишився з друзями на Майдані. Вранці мені телефонує і говорить: "Сергія Нігояна вбили". Я не могла в це повірити: як вбили? Ну, що це вже взагалі люди здуріли, щоб убивати?

Приїхала на роботу, відкриваю новини, читаю: так, справді вбили. Але спочатку не було ні фотографії, ні імені, просто сказали, що вірменина вбили. Чоловік зателефонував і сказав, що у Фейсбуці вже є перші фото його смерті, директор мене відпустив – я сказала, що мені дуже треба піти.

Я говорила з ним за 2-3 години до його смерті… І тут – його вже немає. Для мене, чесно скажу, це був великий шок, бо людину вбили. Я виросла не при війні, революції були звичайними мітингами, для мене шоком було, що вбивають.

Коли я приїхала на Майдан, почула, що зараз Майдан будуть брати штурмом. Тому що з’явилися смерті: потім Жизневського і Вербицького вбили. Після того кажуть, точно буде штурм Майдану, весь Фейсбук постить, що буде штурм Майдану.

Я приїжджаю туди, а чоловік разом із друзями – на Грушевського. Хлопці з Самооборони перекрили повністю весь Майдан за Будинком Профспілок, і не давали туди пройти. Я думаю: "Там же мій чоловік, там же купа друзів". Прошу: "Пустіть мене".

Вони кажуть: "Ні, ми нікого туди не пускаємо, особливо дівчат, чоловіки можуть іти, дівчата – ні, нам потрібно тут укріплюватися".

Я ніколи не забуду: отак стала на Майдані, дивлюся, а всі щось роблять, хтось ліпить кульки з снігу.

Питаю: "Навіщо ці кульки?". В мене був шок від того, що людей вбивають, а хтось ліпить кульки. А вони відповідають: "В нас нема чим воювати, то може кульками".

Люди просто були такі шоковані, що навіть не знали, що робити.

Але якось так зорганізувалися, почали сніг у мішки накладати, тоді якраз мороз був. Збивали сніг з Майдану, з льодом, і так укріпляли барикади з боку Інститутської, а також з боку Будинку Профспілок. Потім бачила, як діти сніг прибирали, з совком ходили, маленькі такі.

Пам’ятаю, біля мене стояли львівські хлопці, кажуть: "Смерть перша є, значить будемо йти на смерть. Раз по-іншому не вийшло, значить будемо так воювати".

У нас були якісь налокітники для гри у пейнтбол, дерев’яні щити, які самі зробили.

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті та громадської організації "Фонд збереження історії Майдану" з метою зібрати відео– та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013–2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та слугуватимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63 або ж залишити повідомлення на Фейсбук-сторінці УІНП.

  УП, Життя / Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко

Джерело: www.memory.gov.ua

 {module mod_knopka_comments}