Ворог лукавий знов на Вкраїні…

…За набої в стінах Софії,

За криваву скруту Крут, —

Хай московське серце Росії

Половецькі пси роздеруть.

Євген Маланюк

Чергова річниця кривавої і героїчної драми, що розігралася навколо станції Крути, прийшла до нас в подіях, що мало чим різняться від тих полум’яних січневих днів 1918 року. Наше сьогоденне скрутне положення, в умовах майже одностайної підтримки всього світу, звісно є наслідком, вкотре бездарної, політики нашого політичного олімпу. Проте, критика їх не обходить і не зачіпає, тому і витрачати на них друковане слово в умовах, коли наступний день може забрати можливість друкувати, працювати і жити – немає сенсу. Варто згадати лишень, чому ми дійшли до такого життя і чи могли ми мати інший стан речей, якби врахували свій власний досвід.

Крути… Як багато ми про них кажемо і як мало ми їх аналізуємо! Цей зойк, стогін народу, що сотні років був закутий у кайдани і ходив у ярмі, нічому нас не навчив. А мав би… Ми ж знали і десять, і двадцять років тому, що молоді юнаки захищали прадавню українську столицю від ворога майже століття тому. Може були невідомі причини чи хід подій, чи була не відома друга сторона? І тут виявляється, що все було прозоро: більшовики із Росії чисельною перевагою задавили наших юнаків і намагалися їх всіляко знеславити навіть мертвих, вочевидь за їхню мужність. В той час, коли навіть найнегуманніші завойовники інколи просто-таки зачаровувалися відвагою супротивника. Право на завоювання брехлива московська рать сама собі надала, зорганізувавши за понад місяць до крутянського бою Українську «Радянську» Республіку. Її доречніше було б назвати Харківською«Радянською» Республікою, адже більшовики, самі того не розуміючи, підживили слабкий дух націоналізму в колонізованому народі. Цю помилку володарі московський і сибірських, хоч і газоносних, але все-ж боліт, за неповне століття цілком усвідомили, тож сьогодні не повторюють. Зате взяли на себе місію «оправославнити» всіх «невірних», забувши, що саме їх улюблені прародителі, менше ста років тому, прагнули знищити віру та віруючих в усьому світі!

Те, що за своєю попередньою експериментально-маніяцькою, марксистсько-ленінською догмою вони замість раю-комунізму врешті узріли побудову власної імперії зла – то вже їхні скалічені мізки нехай розбирають психіатри. Але український народ завдяки їх «дослідам» пройшов всі кола пекла в прямому і зворотньому напрямках. А чи задумувався середньостатистичний розкуркулений в 20-х, з’їдаючий своїх дітей або розстрілюваний в 30-х, чи катований в таборах на протязі всього совєцького періоду українець, коли саме він вперше ступив на шлях того, що з ним відбувається в кінцевому рахунку? І от якби цей гіпотетичний українець отримав такий шанс, то відповіддю пронісся би болісний стогін: Крути…

Загибель сотні юнаків порівняно з кривавим бенкетом смерті під час Першої Світової війни – лише епізод в історії людства. Та цей епізод міг би закінчитися інакше, якби назустріч кільком тисячам біснуватих головорізів вийшли хоч десять тисяч українців… Але тоді момент було втрачено, і коли, після численних жертв комуністичного терору, стало зрозуміло що за гості прийшли, то десятки тисяч українців ввійшли до військовий формувань, але тоді загарбників вже стало сотні тисяч. Тоді було запізно і легіони вершників червоного апокаліпсису вже було не спинити. І як виявилося, їх не зміг подолати увесь цивілізований ( і навіть оскаженілий в період фашизму) світ. Та навіть найбезглуздішим експериментам настає кінець – розпалася і зітлівша від своєї абсурдності комуністична тюрма.

То що українці, отримавши вистраждану свободу, побудували велетенський мур на кордоні із свої трьохсотлітнім гнобителем, відкинули геть всю окупаційну пропаганду, виробили державну ідею, що базується на досвіді попередніх поколінь та надбань усього людства? Зовсім ні! Наш народ, руками своїх, часто недолугих, очільників, обрав найненадійнішого в світі партнера – Росію: купував її неймовірно дорогий газ, здавав їй стратегічні багатства, змінював заради неї зовнішні вектори, не зважав на перманентні образи і гордо та з любов’ю величав її «старшим братом», який тих почестей нічим не заслужив… Така політика абсурду й призвела нашу державу до сьогоднішніх подій. Тому зараз, після окупації Криму і частини східних земель, варто чітко усвідомлювати, що, поки на нашій території нечисть ще нараховується тисячами, варто виступити проти неї спільно, раз і назавжди. Інакше наші новітні Крути: Слов’янськ, Ілловайськ, Савур-Могила, Донецьк виявляться такими ж марними, як і події початку 1918 року. А ми, як невдячні нащадки, можемо отримати новий «екскурс» колами пекла за вказівками нового московського Люципера.

Події Крут, як і сучасні вбивства кращих людей суспільства руками погані, що прибула зі Сходу, доводять одну надзвичайно важливу геополітичну «крапку», яку досі не наважуються поставити чітко українці. На момент початку військової агресії проти України, більшість населення почала усвідомлювати думку про історичну місію, що була покладена на наш народ з давніх-давен і полягала у стриманні експансійного руху східних зі Сходу на Захід. Та чи дійсно наша історико-цивілізаційна місія полягає у нескінченному спогляданні на те, як поглинають наші терени, разом з нами, всілякі варвари? Всім чітко зрозуміло, що Росія – неможлива без України, тобто колишньої Русі, звідки було вкрадено самоназву для сучасної країни-терориста. Проте, якщо дещо перемістити доданки, то сума залишиться та ж сама: поки існує Росія, українці завжди будуть під загрозою зухвалого і безчесного нападу. А отже основною метою, яка мала б постати перед українцями, як нацією, після вже перших вбитих її дітей – це повномасштабна праця, спрямована на підрив і занепад могутності конгломерату народів із центром у Москві.

Ми пам’ятаємо славні удари по Московії гетьманів Сагайдачного та Виговського, але водночас з гіркотою усвідомлюємо, що їм не вистачило лише трішки, аби пустити по світу з торбами нашого майбутнього супостата. Що тоді не вистачило нашим полководцям, духу чи впевненості для жорстокого рішення – сьогодні має нас цікавити чи не найбільше. Бо ми знову у стані війни, результатом якої нам, чомусь хочеться бачити лише «мир». Так, мир є значно привабливішим за війну, але війна є даністю сьогодні, а отже мир вже так чи інакше матиме присмак поразки або перемоги і третього не дано. Тож рано чи пізно ми маємо прийти до того ж висновку, до якого прийшли римляни в ході чергової Пунічної війни. Moscovia delenda est – має палати в очах українців і стати гаслом сучасних та наступних поколінь, аж до того часу, коли останній форпост тюрми народів не припинить своє існування. Адже свого часу наша поблажливість і миролюбність їх «породила», тож ми й відповідаємо за їхні витівки перед Богом та всім світом. І допоки ця, безперечно радикальна, але суто раціональна думка не засяде у свідомості більшості і не стане основою військової і зовнішньополітичної доктрини України – будемо лише невдячними нащадками загиблих героїв і вічно гризтиме нас сором за безкарність їхніх вбивць.

Ігор Стамбол

www.ukrnationalism.com

{module mod_knopka_comments}