Чим є і чим не є український націоналізм

В кінці січня 1929 року у Відні розпочався установчий Конгрес, на якому було створено ОУН. Делегатів, які представляли різні структури і різні землі, було близько тридцяти чоловік. Але вони збудували таку Організацію, якої до сьогодні бояться вороги. ОУН – це з одного боку історія, легенда, а з іншого – це ціла концепція боротьби за Україну та побудови могутньої національної держави.

Колись ідеї, які сповідували і проповідували Міхновський, Донцов, Ленкавський, Бандера, Липа, Стецько декому здавалися абсурдними і незрозумілими. Однак сьогодні ми, як ніколи, усвідомлюємо нагальність цих ідей та надзвичайну важливість і необхідність їх популяризації і реалізації. Важливою ланкою в цьому напрямі є і проведення таких заходів, який ми зараз проводимо, організація конференцій, семінарів, нарад, лекцій, напрацювання концепцій і програм, видання і поширення відповідної літератури. Слово – це також зброя, і зброя ця дуже ефективна.

Формулювання національного «Вірую», виховання національної волі, розбудова національної сили – це «три кити», на яких базується органічна революційна концепція українського націоналізму.

Сьогодні нашою головною задачею є визволення українських земель з під чобота московського окупанта. Але найголовнішим завданням є визволення українських душ з під впливу московської пропаганди. Визволення шляхом опанування. Не поборемо Москви, доки не поборемо московщини, і то насамперед московщини в свідомості мільйонів співвітчизників. Боремося не за голоси на виборах, а за душі, голови і серця українців. Цей шлях незрівнянно важчий і довший, але він єдино правильний.

Ми знаємо і сповідуємо бандерівську концепцію опертя на власні сили, але це означає, що розраховувати маємо лише на власні сили. Опиратися маємо насамперед на власні сили, організовуючи, унапрямлюючи і мобілізовуючи їх до боротьби. Водночас не забуваймо про бандерівську концепцію спільного фронту народів, поневолених та загрожених Москвою.

Детальніше хочу зупинитися на ще одному аспекті, котрий є дуже важливим:

Професор Юрій Бойко в творі «Основи українського націоналізму», який побачив світ на чужині в 1951 році, зокрема наголошував:

«Треба признатися, що ще й досі ахіллесовою п’ятою націоналізму є відсутність популярних і глибоко написаних підсумовуючих книжок про український націоналізм як світогляд, програму, стратегію і тактику. А тим часом на кожнім кроці людину, що хотіла б пізнати цю революційну духовність, оточують пересуди про український націоналізм; немудро, але пропагандивно спритно скомбіновані, ці пересуди вражають свідомість і убивають бажання глибше знайомитися із суттю справи. Над творенням їх багато попрацювали не лише вороги-окупанти Українських Земель, але й наші політичні противники в середині національно-визвольного табору. Витрачено чимало паперу і чорнил на доведення, що український націоналізм є «копією чужих рухів», «фашизмом», «німецькою інтригою» тощо».

Актуальність вищезазначеного зауваження й сьогодні очевидна. Злива нахабних і цинічних звинувачень, підступної брехні та огидної фальсифікації стосовно історичного минулого та глибинної сутності оригінального і небуденного явища, яким є український націоналізм як ідеологія, світогляд і суспільно-політичний рух, нестримними брудними і смердючими потоками заливає шпальти деяких видань та «голубі» екрани. Чого варті, наприклад, огидні скандальні псевдодослідження про Бандеру, продемонстровані нещодавно на популярному телеканалі!

Останнім часом з наростаючою тривогою спостерігаємо тенденцію з одного боку ототожнення з націоналізмом звульгаризованого явища його, може й несвідомої, профанації шляхом надмірного демонстрування націоналістичної атрибутики (коли за символікою не видно людини, а може власне її за нею і немає) та бездумного проголошення ультрарадикальних, проте беззмістовних і безвідповідальних гасел, а з іншого – огульного ототожнення з націоналістичним рухом та світоглядом явищ і осіб, котрі не мають до нього анінайменшого стосунку. Таким чином відбувається дискредитація і вульгаризація націоналізму в масовій свідомості та розмивання його підвалинних основ. Чи той хто «дослідив» походження і первородство українців ще з дольодовикового періоду, або одягнув футболку з портретом Бандери і наліпив на авто червоно-чорну наліпку вже націоналіст? Чи той, хто говорить українською мовою і виступає проти московської агресії за соборність України вже націоналіст? Чи націоналізм – це все ж таки щось інше, якісніше, глибше, значніше, змістовніше, ґрунтовніше?

Незаперечним фактом є зріст національної свідомості широкого загалу українців. Завданням організованого націоналізму є цю свідомість, вибух національної енергії зорганізувати і спрямувати в суспільно корисному, конструктивному, ефективному напрямі, щоби, як не раз вже було в нашій історії, вибух національного завзяття не перетворився в «горіння солом’яного віхтя», безсенсове і безрезультатне.

Не забуваймо, що минуле – це наше коріння, з якого живимося, яке вивчаємо і робимо висновки, але наші ідеї, наша візія, наші концепції спрямовані в майбутнє, яке маємо збудувати для себе і нащадків.

Отже, вважаємо за доцільне бодай коротко наголосити, чим, властиво, український націоналізм не був і не є.

Насамперед український націоналізм не є «штучно пересадженою на український ґрунт квіткою з чужого поля», він є наскрізь природним і органічним явищем, яке природно зросло з нагальних потреб і сподівань української нації на початку минулого століття, в часи, коли ні про італійський фашизм, ні тим більше про німецький націонал-соціалізм, до яких лукаві намагаються «приторочити» український націоналістичний рух, навіть близько не було чути. Виріс він органічно з української традиції, української духовності, українських мрій і в українських обставинах.

Український націоналізм засадничо не є явищем ксенофобським чи шовіністичним. Він природно постав і діє з єдиною метою – захист інтересів української нації і її всебічний розвиток у власній державі.

Український націоналізм не є явищем вузько регіональним чи дрібнопартійним, він охоплює своєю організованою дією всі етнічні українські землі та діє за межами власної території в місцях компактного проживання українців впродовж багатьох десятиліть в різних формах, як то підпільної організації, збройного спротиву, ідеологічно-творчих осередків, громадських структур та політичних партій.

Багато провідних ідеологів націоналізму та його визначних діячів народилися і творили за межами Галичини (всупереч хибним уявленням) на Великій Україні. Наприклад Микола Міхновський з Київщини, Юрій Липа з Одеси, Дмитро Донцов з Мелітополя, Євген Онацький з Сумщини, Роман Бжеський з Чернігівщини, Юрій Бойко з Миколаєва, Дмитро Андрієвський з Полтавщини, Микола Сціборський та Олег Ольжич з Житомирщини, Євген Маланюк з Таврії, Павло Штепа з Кубані…

Український націоналізм не є дешевим позерством перед телекамерами чи змаганням, хто голосніше і радикальніше кричатиме р-р-революційні гасла, чи матиме на собі більшу кількість патріотичної символіки. Націоналізм – це служіння. Це світогляд, концепція, програма, організація, власна етика і естетика. Це Ідея і Чин.

І найголовніше. Український націоналізм не є «перейденою сторінкою історії», чи «поїденим міллю мотлохом». Актуальність його сьогодні і в майбутньому величезна, а висока місія ще далеко не завершена, побічним свідченням чого і є той бруд, котрим досі українофоби його обливають і від якого маємо очиститися.

Ми на своїй землі! Ми переможемо!

Віктор РОГ

http://ukrnationalism.com/

{module mod_knopka_comments}