Наївність доктринерів

Останнім часом з Адміністрації президента лунають голоси про те, що Україна не виключає можливості проведення референдуму на Донбасі.

Це підтримують деякі наші політики, котрі вбачають у ньому якийсь вихід із ситуації, що склалася. Найбільш образно і яскраво цю ідею виклав відомий український інтелектуал Микола Рябчук, який опублікував на сторінках одного українського журналу статтю з промовистою назвою «Що може стати кошмаром для Путіна». Але коли читаєш цей текст, заголовок змушує тільки сумно усміхатися. Прикрість не лише в тому, що такі, на наш погляд, шкідливі тексти вкидаються в громадську думку України, а насамперед у тому, що Рябчук активно виступає в західних ЗМІ. Так, у 2010 році його публікації за кордоном про те, що Віктор Янукович уже не такий, як був у 2004-му, що він став цивілізованішим і демократичнішим, суттєво вплинули на ставлення Заходу до цього антидемократичного за своєю природою режиму, зробивши його доволі поблажливим. Що ж пан Рябчук пропонує сьогодні? Той-таки референдум на Донбасі, що має нібито вирішити наші проблеми. Автор починає з доволі сумнівного твердження, що Донбас Путіну не потрібний.

«Отож перший сценарій, що варто відразу відкинути як цілком неймовірний, – це окупація Донбасу чи в наявних, чи в розширених межах. Бо користі від Донбасу для Путіна жодної, натомість збитки колосальні: зруйнована економіка, люмпенізоване населення, міжнародні санкції, а головне – остаточна втрата України, яка без Донбасу має куди кращі шанси реформуватися та європеїзуватися…» Теза про процвітання України без проблемних територій є до болю знайомою. Кілька років тому її пропагували Юрій Андрухович, Юрій Винничук, а нині поширює Василь Шкляр. Варто критичніше придивитися до міркувань Миколи Рябчука, бо в них відчувається родове прокляття українського інтелігентського думання: схильність геть абстрагуватися від реальності в нестримному леті своїх глобальних фантазій. Спочатку зважимо на Рябчукову «неймовірність».

Трохи більш як рік тому Міністерство оборони й Генеральний штаб України з упевненістю Миколи Рябчука вважали збройний напад Росії на Україну цілковито неймовірним. Однак неможливе легко стало можливим.

Чому ми так охоче переконуємо самих себе в тому, що Путіну «не потрібний Донбас»? І саме через «непотрібність» він тримає там до 14 тис. кадрових російських військових, сотні танків (уже ціла танкова армія зразка Другої світової війни!), тисячі одиниць артилерії, а ще 50 тис. військових на кордоні з Україною як другий ешелон армії вторгнення?

Це помічає не лише українська розвідка, а й розвідувальні структури НАТО та США. Рябчук заявляє, що Путіну немає ніякої користі від Донбасу. Це якщо дивитися з позицій пересічного європейського філістера. А яка російському президентові (з цих-таки позицій) користь від Криму? Величезні витрати на утримання, проблеми з логістикою, міжнародні санкції, згуртований, загартований і такий, що ненавидить Путіна, кримськотатарський народ. Але взяв. Бо це забезпечило йому 90% підтримки тих, хто радісно волає «Крим наш!», хто сприймає диктатора як великого національного лідера, збирача земель. Крім того, півострів – це потужна військова база, це зміна на користь Росії всієї геополітичної ситуації в басейні Чорного моря. Отже, підозрюю, що уявлення пана Рябчука й пана Путіна про користь дещо різняться. Російський президент чомусь думає не так, як український публіцист…

У нас узагалі останнім часом з’явилося багато проникливих знавців загадкової психіки Путіна. Краще триматися фактів і тієї логіки, яка випливає з них. Визнаймо, що Донбас – то не така вже непотрібна пустеля. Там не лише вугілля, а й великі родовища сланцевого газу, урану то­що. І хто сказав, що Путін збирається утримувати Донбас, годувати його? Він і півострів не дуже годує, ніякого продовольчого мосту Новоросійськ – Крим (через Керченську переправу багато не привезеш!) на кшталт повітряного мосту до Західного Берліна часів протистояння Трумена і Сталіна немає. Його годують бізнесюки з материкової України з тисячами їхніх фур із харчами. Донбас для Путіна (виходячи з логіки його дій) – один з елементів відновлення імперської надпотуги, стратегічно важлива територія (як і Крим), плацдарм для наступу на Центральну та Південну Україну, антиукраїнський «таран» Росії, російський анклав, за допомогою якого можна постійно тримати Україну в напруженні. І хто сказав, що РФ дуже перейматиметься проблемами місцевого населення загарбаних територій?

У тому ж таки Криму страшенне безробіття, охочим працювати пропонують вакансії у внутрішніх регіонах Росії, зокрема в Ульяновській області. Отже, що менше там залишиться людей, то краще для Москви, бо потрібні не люди, а територія. Населення окупованого Донбасу також можна перекинути на Далекий Схід і до Сибіру, адже РФ об’єктивно треба зміцнювати кордон із Китаєм. Відправити туди росіян важко й витратно, а донбасівцям нікуди подітися, багато хто просто не матиме іншого виходу. Те, що їм там буде скрутно, навряд чи засмутить російську владу.

Твердження пана Рябчука про те, як добре Україна «європеїзується» без Донбасу та Криму, змушує піти далі й замислитися, яка чудова «європеїзація» була б без Харкова, Одеси, Запоріжжя і т.д.

Лише можливість позбутися Харкова з його огидними Гепою, Допою і тими харків’янами, які їх підтримують, чого варта… Тільки не зрозуміло, де закінчиться це територіальне «полегшення». Та й не завадило б грузинів запитати (зараз їх в українському уряді багато), наскільки їм стало легше без Абхазії та Південної Осетії. В азербайджанців поцікавитися, наскільки їм добре й перспективно без Карабаху і т.д.

Референдум на окупованому Донбасі матиме чимало вельми прикрих політичних і юридичних наслідків для нашої держави. Якщо він таки відбудеться й Україна (що дуже ймовірно за нинішніх реалій) його програє, Донбас буде вже територією не тимчасово окупованою, як зараз, а легітимно й назавжди втраченою.

Це також стане за аналогією легітимацією «референдуму»-2014 у Криму. Річ у тім, що в умовах окупації будь-який «референдум» – профанація. Інша річ, що, погодившись на нього, офіційний Київ узаконить схему російської експансії: загарбання – «референдум», загарбання – «референдум»... Так РФ зможе просунутися дуже далеко, використовуючи подібну методику на багатьох інших територіях України.

Далі Рябчук оприлюднює свій «підступний» антипутінський план: «Україна не має шансів виграти в Путіна […], тому повинна запропонувати свій (варіант. – Авт.), асиметричний. У найзагальніших рисах він полягає в згоді визнати незалежність Донбасу, але тільки на підставі легітимного референдуму під міжнародним наглядом, без чужоземних найманців й озброєних бандюків на його території, з правом голосу для всіх його жителів, що мають українське громадянство, включно з тими, які мусили Донбас покинути». І тут же пише, що Путін на це не погодиться. Навіщо ж тоді такі ігри? Автор ідеї пояснює: «Незалежний Донбас чи ще гірше Донбас у складі Росії, безумовно, – один із кошмарів Путіна, який Києву варто було б реалізувати чи принаймні як слід цього самовпевненого блефувальника такою можливістю налякати». Себто перемогти Росію українським блефом…

А якщо Путін не злякається? Можна втішатися тим, що, відмовившись від пропозицій дуже хитрих українських достойників, російський президент ще раз продемонструє світу, який він кремлівський негідник. Чи не надто дорого нам коштують такі демонстрації? А водночас ці ігри стануть деморалізуючим сигналом для інших областей Півдня та Сходу, що Київ схильний до загравань із Москвою, де ставкою є територіальна цілісність України, що ті регіони, можливо, також здадуть, як Крим і Донбас, а тому краще їм не впиратися, а подумати про «пошук спільної мови» з Росією…

Важко збагнути, чому автор ідеї вважає контрольований Росією Донбас кошмаром для Путіна. Хіба Крим став кошмаром для Москви? Проблеми є, але далеко не кошмар. «Незалежний Донбас» (абсолютно залежний від Росії!) Москва може зробити своєю маріонетковою псевдодержавою. Руками цього квазідержавного утворення буде легко вести постійну війну з Україною, заперечуючи участь у ній РФ. І «референдум» тут стане в пригоді: мовляв, дивіться, повноцінна, збудована волею свого народу держава, що має законні, суверенні претензії до «київської хунти». А претензії одразу ж з’являться: відновити територіальну цілісність Донецької та Луганської областей, сплатити компенсації за завдані «київською хунтою» руйнування тощо…

Рябчук намагається перехитрити Путіна, але порядна людина, яка сідає грати в карти з шулером, припускається тільки однієї помилки: те, що вона взагалі бере карти в руки. Це спроба (не перша й не остання) відмовитися від єдино можливого воєнного варіанта вирішення проблеми суверенітету та територіальної цілісності України й виграти завдяки малоросійському інтриганству. Такі ігри з Москвою завжди закінчувалися для України катастрофами. Тільки воєнні поразки зупинять Путіна.

Ігор ЛОСЄВ

Тиждень.ua

{module mod_knopka_comments}