Як повернути Україні суб’єктність

На 25 році незалежності Україна (а ще більше її державне керівництво), борючись за Незалежність, дивним чином знову потрапила в скрутну ситуацію зовнішньої залежності. Нині усі дії і бездіяльність владці пояснюють не власними планами, а імперативними рекомендаціями наших «партнерів».

Будь-які кроки щодо поновлення суверенітету та територіальної цілісності вирішуються будь-де від Вашингтону до Мінська, але не Києвом і не в Києві. Нації нав’язують проект змін до Конституції із фактично капітуляційними нормами. Пакет реформ доправили з-за бугра разом з реалізаторами. Уряд не приховує власної залежності від міжнародної фінансової допомоги. Як наркоман, присівши на кредитування державних витрат, щоразу потребує все більших фінансових ін’єкцій, без жодного зрозумілого пояснення яким чином вибиратися з цієї боргової кабали. Адже формулу, що кредити – це пастка для бідняків, ніхто не відміняв. Зрештою навіть суперечки між очільникам владних гілок прилітають вирішувати з-за кордону. Простими словами це зовнішнє управління називається колоніалізмом.

Чому так сталося зрозуміло. Керівництво держави, не вірячи у сили свого народу, а відтак у можливість опертя на власні сили і реалізацію проекту національної держави, втратило внутрішню опору – підтримку української нації. В український політикум вживлено штучно вирощених політиків, мета яких безумовно впроваджувати поставлені ззовні завдання. Без цілісного і суверенного світогляду, власної ідеології та концепції побудови суверенної держави, зате з надмірними амбіціями, помноженими на нарцисизм, дріб’язковість та культ павліків морозових, ці нові та молоді «агенти впливу» здатні лише торпедувати змагання за державність та переводити увагу суспільства з дійсно важливого на другорядне.

Втрата внутрішньої опори і союзника штовхають і ведуть до залежності зовнішньої. А це призводить до фактично нової фази колоніалізму.

І будь-яка зміна політиків при владі без зміни політики влади лише поглиблюватиме цю залежність і посилюватиме зовнішнє правління.

Ця криза державності супроводжується новою хвилею деукраїнізації. Під загрозою надбання віковічних змагань нації за збереження ідентичності та суверенітет. Вилка, в яку загнали державу у виборі між поганим і дуже поганим колоніалізмом не дозволяє пересидіти в окопі скрутні часи.

Наразі варто дати собі відповідь, чи є інші сценарії розвитку. Чи є інший проект України? І чи є шанси на його реалізацію. Отож, чи є сценарій розвитку державності який дозволить Україні повернути зовнішню і внутрішню суб’єктність і зберегти ідентичність? І чи може бути таким сценарієм реалізація проекту національної державності в умовах глобального тиску з боку геополітичних суб’єктів. Тобто, чи можливо повернути суб’єктність України і зберегти національну ідентичність, розчинивши її у іншій, більшій суб’єктності. Звісно, участь у Європейському Союзі та НАТО змогла б посилити захищеність України від імперських зазіхань Кремля, однак треба враховувати, що Україну в найближчій перспективі не чекають і не запрошують ні в НАТО ні до ЄС, а інші країни, які вступали в ЄС, йшли туди як реалізовані національні проекти. Наразі, як мінімум у питаннях безпеки, Україна може сподіватися лише на себе.

У вимірі між двома геополітичними потугами, ЄС та Росією, Україна приречена бути полем для гри і м’ячем, але не гравцем. І не треба себе тішити ілюзіями, що у цій горизонтальній площині між Парижем, Берліном і Москвою, хтось дасть Україні розправити крила і стати рівним із рівними. Україна може довго і безуспішно стояти в черзі до останнього вагону в ЄС, а може стати локомотивом нового експресу під умовною назвою «із варяг у греки».

Нині геополітична концепція Балто-Чорноморської спільноти (принаймні у її безпековому вимірі) як ніколи надається для реалізації. Навіть попри те, що більшість членів можливої спілки від Скандинавії та Фінляндії на Півночі й до Туречини та країн Кавказу і Каспійського регіону на півдні знаходяться під парасолькою ЄС і НАТО, вони і далі серйозно занепокоєнні курячою сліпотою і самозаспокоєнням Брюсселю, Парижу та Берліну у відношенні до Росії.

Європейські центри і досі вважають, що Росію не варто дратувати, з нею можливо домовитися, а ритуальні жертви на кшталт територіальних втрат та заморожених конфліктів прийнятні для заспокоєння агресора. І хоча західна геополітична аксіома по відношенню до Росії, що «єдиною альтеративою вогню є відносний затишок сковорідки» спеклась у горнилі російської агресії в Україну, на більше ніж економічні санкції, євроатлантичні лідери піти не здатні. Ця політика викликає все більше сумнівів, від Гельсінкі до Анкари та Баку. Більшість з країн, сусідів Росії, вважають, що їхня доля вирішується не позицією Заходу у війні Росії з Україною, не безмежними дипломатичними лясами в Брюсселі, а розв’язкою цієї війни в Україні.

Але перед тим, як реалізовувати зовнішні стратегії та повертати міжнародну суб’єктність, необхідно змінити баланс сил всередині України. Постколоніальна формула державного правління з владою небагатьох обраних, монополізованою власністю та інформаційним простором має бути змінена такою формулою державності, де поряд зі швидкістю, ієрархічністю ухвалення рішень – системою влади, буде використано енергію української нації.

В умовах війни і постійної загрози з боку Росії формула президентського правління з максимальним залученням до напрацювання, ухвалення, впровадження і відповідальності за виконання рішень якого ширших верств населення є більш прийнятною, ніж нинішня, коли держава вирішує проблеми сама по собі, з недовірою ставлячись до активності нації (добровольчого руху, волонтерства), а нація – втративши віру і довіру до держави, веде свою персональну війну проти зовнішніх окупантів та внутрішніх узурпаторів. Державна влада зобов’язана не поборювати, а використовувати енергію нації, поділитися з нею повноваженнями, а отже й відповідальністю.

Сьогодні Україна має унікальний шанс витворити нове державотворче ядро з людей, що пройшли горнило революції і Священної війни з Москвою.

Саме цим людям мають бути делеговані максимальні повноваження, саме вони мають стати найближчим кадровим резервом країни. Водночас, усвідомлюючи, що захист країни і далі лежатиме на плечах української нації, орієнтуючись на власні сили і виключно дипломатичну допомогу партнерів – українська армія має стати ядром державності, горнилом кадрів.

Створення системи призову за швейцарським зразком має не лише забезпечити достатню обороноздатність країни та належний мобілізаційний запас, але й стати для всіх (чоловіків і жінок) першим щаблем долучення до управління державою.

Казки про професійну армію красиві, але навіть витворена у перспективі професійна армія потребуватиме залучення значних часових та фінансових ресурсів, не здатна повністю самостійно забезпечити безпеку країни в умовах протистояння з агресором, що має величезні людські, матеріальні ресурси, та який практично з трьох боків оточує Україну.

Натомість базовий стрілецький вишкіл для всіх, з попередньою ретельною системою національно-патріотичного виховання в школах, стане запорукою ешелонованої територіальної оборони, створення народного резерву, створення кадрової бази для державного управління. Армійський вишкіл та досвід участі в Священній війні з Москвою має поряд з фаховими здібностями стати кар’єрною перевагою кожного громадянина. Це дозволить зокрема збудувати і ефективну систему антитеристичної боротьби, адже Україна на десятиліття загрожена діями російського державного тероризму.

З іншого боку, включення усієї української нації в управління країною попри вимоги подолання олігархізації і монополізації влади та власності потребують залучення енергії всієї нації, де б не проживали українці і громадянами яких країн не були б. Використання величезного ресурсу української діаспори має стати одним зі стержнів впровадження і захисту національних інтересів по всьому світу. Українська діаспора має отримати належний статус в Україні та можливість захисту за кордоном. Нині в пошуках реформаторів і варягів необхідно звернути передусім увагу на успішних українців. Адже дивно, що українці з діаспори можуть ставати міністрами країн великої сімки, але їх не залучають до проведення реформ в Україні. Тому уряд України має бути передусім національним із залученням до нього українців зі всього світу. А це допоможе бути конкурентним і зберегти ідентичність в глобалізованому світі.

Україна здатна запропонувати і бути в серці реалістичного сценарію спільних безпекових зусиль та східної політики щодо Росії. Це програмні зусилля, що дозволять, не порушуючи принципів НАТО, отримати країнам-сусідам з РФ додаткові засоби безпеки, а також варіанти вирішення проблеми безпечного східного сусідства, не заганяючи проблему вглиб, а активно її вирішуючи. Широка спільна координована активна політика держав, що знаходяться по сусідству з Росією, дозволяє перепрограмувати ключову безпекову вісь Європи з горизонтальної на вертикальну. Україна просто зобов’язана стати серцем проекту спільних зусиль в галузі воєнної, інформаційної, економічної та світоглядової безпеки.

Очевидно, що сьогодні Київ технологічно надзвичайно відстає від більшості своїх сусідів по осі північ-південь, водночас Україна володіє величезними ресурсами, в тому числі територій та людей і може сковувати активність Росії на інших напрямах.

Лише Україна може стати ядром модераційних процесів на територіях, окупованих Росією. Від активної роботи з українською діаспорою Москви, до захисту прав поневолених Москвою народів та активної пропагандивної роботи серед самих русскіх. Україна має і зобов’язана стати мотором активної наступальної політики (інформаційної, світоглядової) щодо Росії. А спільні зусилля країн Балто-Чорноморо-Каспійської спільноти щодо транзитної політики, енергетичної, економічної можуть стати надійним заслоном експансійним зусиллям Кремля на Захід та Південь.

Вже сьогодні Україна має стати майданчиком для опрацювання стратегій щодо протидії деструктивним ідеям «русскава міра». Зрештою запропонувати стратегію кампанії активних дій щодо РФ з метою переоблаштувати східний простір на комфортний для країн-сусідів. Україна зобов’язана продемонструвати ефективну модель військового стримування та світоглядної контргри щодо країни-агресора. Зрештою усі усвідомлюють, що лише Україні під силу вирішити проблему подолання наслідків кількасотрічного експансійного та колонізаційного руху Росії щодо поневолених народів.

Але модель активної суб’єктної зовнішньої політики неможлива без поновлення балансу сил і повновладдя нації всередині країни. Тому Україна майбутнього – це державність всієї української нації (захист і забезпечення ідентичності) і активна наступальна зовнішня, передусім східна політика, в тісній взаємодії з іншими сусідами країни-окупанта.

Юрій СИРОТЮК

{module mod_knopka_comments}