Ієрархія національних пріоритетів

Не відкрию таємниці ствердженням, що для досягнення мети її насамперед треба окреслити. Кожна людина визначає для себе мету, обирає шляхи її досягнення, окреслює коло індивідуальних пріоритетів. Різними є люди, різними є і їхні пріоритети. Для когось – досягнути небачених вершин у певній сфері, а для когось – знайти зранку чим похмелитися.

Нація, як колективна особистість, також мусить окреслювати коло національних пріоритетів, визначати їх ієрархію. І українська нація – не виключення.

Отже найпершим пріоритетом має бути інтерес нації, її безпека та ефективний розвиток. Формою забезпечення інтересів нації, захисту її безпеки та створення умов для всебічного розвитку є національна держава. Для створення належних умов для ефективного функціонування державного механізму нація обирає органи державної влади. Здавалося б, що це є прописними істинами і шкода паперу для їх озвучення.

Проте задаймося питанням, а чи є сьогодні в нас вибудувана шкала національних пріоритетів, чи створена дорожня карта національних задач, чи адекватні відповіді нагальним викликам доби ми даємо?

Коли ми побудували власну хату чи отримали квартиру, насамперед маємо подбати про її безпеку: ставимо двері і врізаємо замок. Так само і в державі: не може йти мови про її належне функціонування, про перспективи національного розвитку без забезпечення національного суверенітету на власній території. Що ж ми маємо сьогодні? Сьогодні ми маємо не просто вирваний з корінням замок на наших дверях, сьогодні ми маємо брутально вибиті московським чоботом двері. І то не тільки про державний кордон та окуповані території йдеться. Йдеться про інформаційний простір, йдеться про економічну експансію, йдеться про чужинецьку церкву, йдеться про політичний підкуп і шантаж…

Злодій чужинець нишпорить в нашій оселі, а ми дискутуємо на двадцятисемизначні за рівнем важливості теми: пилососом чи віником варто прибрати сміття з крайнього лівого кутка кухні і хто й коли це має зробити.

Всі сили нації, всі зусилля державного механізму, покликаного стати в її обороні, маємо спрямувати для відновлення національного власновладства на своїй землі. «Допоки хоч на одному клаптику української землі пануватиме чужинець, до того часу всі покоління українців ітимуть на війну», – стверджував Микола Міхновський.

Вигнати окупанта! Саме це має стати пріоритетним завданням для всієї нації. Вигнати з території, вигнати з політики, вигнати з ефіру, вигнати з бізнесу.

Маємо виразно усвідомити, що неможливо отримати перемоги на фронті, не отримавши перемоги в тилу, неможливо перемогти в боротьбі, уникаючи власне боротьби, неможливо розраховувати на належну підтримку зовнішніх сил, не організовуючи, не мобілізуючи, а лише деморалізуючи сили внутрішні.

«...Ми багато, ну як то сказати, блефуємо, і то дуже моцно. …Носимося з якимись затіями, страшенно всі об'єднуємося. А потому подивимося, а уже зверху над нами стоїть той самий сексот, чи хто-небудь, який і раніше стояв біля того об'єднання... Ми тільки біжимо в тому хвості, в тому шлейфі, в тому диму біжимо, розумієте? І той дим дихаємо, й нам уже здається, що ми вже живемо тим. Ні! Нам би треба бути всім паровозами...

Ми повинні кожний у собі відродитися, набрати в собі снаги і починати вже від сьогодні працювати на Самостійну Україну. Незалежно від того, чи ви будете цвях забивати, чи підлогу мити, чи що, але треба на неї працювати, а не про неї говорити. Бо ми стекли тими словесами, тою вирубальністю, ми стікаємо й виходимо на світ Божий – порожні», – говорив понад 25 років тому Зеновій Красівський. Чи не про сьогоднішній день сказано?

Імітація діяльності не принесе добрих плодів. Заяви, меморандуми, декларації…, не підкріплені реальною силою і відповідною працею, безсенсові.

Національне відродження стане реальністю не від того, скільки мостів ми пофарбуємо кольорами національного прапора, скільки людей пройде столицею у вишиванках чи яку рекордну кількість галушок з’їдять цьогоріч на Сорочинському ярмарку. Національне відродження сьогодні є синонімом національного оновлення, національного очищення і національної праці, і слід починати кожному з себе.

Ми всі сьогодні є очевидцями, ми всі сьогодні маємо можливість переконатися, що забюрократизований, обтяжений старими, подекуди ще брежнєвськими, кадрами і часто скований ще радянськими законами держапарат не здатний ефективно виконувати відповідну до національних потреб роботу. Імітатори-зайдократи не можуть вирішувати нагальних національних завдань.

Отже пріоритетом № 2 є очищення і оновлення державних органів, адже будь яка здорова ініціатива розбивається об гранітну твердолобість і байдужість тих, хто звик імітувати діяльність і відписувати «відписки», мріючи лише «потягнути» і «дотягнути», не втрачаючи милості «хазяїна». Не зміна декорацій чи костюмів врятує «погорілий театр», а зміна режисерів та акторів.

Вирішення наших національних задач неможливе без психологічної «переустановки» нації, без зміни національних орієнтирів. Що я маю на увазі? Відповім словами Крайового Провідника ОУН Степана Охримовича, сказаними у 1928 році:

«Коли ми сьогодні станемо шукати за причинами нашої поразки у визвольній війні – то лише обмежений чоловік добачатиме їх у відірваних фактах, у такому чи іншому потягненні якоїсь провідної одиниці, у такому чи іншому збігу обставин. Хто одначе погляне – як і треба – на справу в цілому, дивлячись не на відірвані факти, а на ґрунт, з якого вони виростали, тому ясно, що ми і не могли виграти, бо бракувало нам найважнішого.

Наша психіка, наше бажання здобути свою державу було таке слабе, невиразне, нерішене й нескоординоване, що очевидно ніщо й не могло з нього вийти. Це не було для нас цілком природне змагання нації жити й розростатися в формах національно-державного життя, як природнім є розвиток і експансія здорової одиниці, що виявляється і продовжується якраз у формі нації, а це була в нас відірвана, тільки половинчасто засвоєна ідея, якій могли станути на перешкоді навіть шиби й кам’яниці у Львові під час його облоги, різні культурні й особисто-матеріальні інтереси, пересуди про вселюдську рівність, справедливість і гуманність, а ще більше всякі імпортовані соціальні й економічні доктрини про міжнародне братерство чи про спільність економічних інтересів України й Московщини.

Цю мішанину думок і стремлінь, брак одної твердої волі ми бачили не лиш межи різними людьми, провідниками безлічі партій, але й серед тих самих людей – державних мужів і вибранців народу. Це все й характеризує націю, нездатну до самостійного життя, так як і людина без сильної волі, без скоординованих стремлінь скоро загине між людьми, попаде під чужий вплив і стане предметом зневаги й експлуатації других».

Ми не маємо права допустити, щоб історія повторилася. Слова «Україна» і «Перемога» мають стояти поруч.

Віктор РОГ

ukrnationalism.com

{module mod_knopka_comments}