Чому «проростає кукіль»

Чому «проростає кукіль»
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Олена Теліга

«Відкриття повноростового пам'ятника комуністу Андрію Малишку в Києві – це занадто. Особливо 2016-го року. І все це під рахманні розмови про «борця з русифікацією», про «захисника укршкіл» і решту вкрай небезпечних теревенів у стилі «рррозстріляного відродження».

Проти цього явища – ґлорифікації письменників-колаборантів, «приховані погляди» яких без кінця тлумачать неомалороси – застерігав чернігівець Роман Бжеський. Блискуча праця «Політичні ідеї творів Миколи Куліша» – видана 1955 у вільному Мюнхені: «Миколи Куліша ... з певністю немає серед нас, отже він, як особа більше НЕ ДІЄ – діють чи можуть діяти ЙОГО ТВОРИ».

Чи це і не про Малишка?

Роман Бжеський аналізує відому п’єсу Куліша «97», написану акурат після першого голодомору: «Москва пошукувала під ту пору літературних «Квіслінґів», яких завданням було дістатися у душі народних мас і засіяти там потрібне москвинам насіння. Для ТАКОЇ «літератури» настала «доба ренесансу»...

Повноростовий Малишко – безумовний літературний Квіслінґ. І поява його пам'ятника у воюючій Україні, 2016-го року (!) – ще один «літературний Мінськ».

P.S. На це у комуніста Кличка швидко знайшлися гроші, а в комуніста Дмитра Павличка такий грішний ентузіазм», – вищенаведений пост Ростислава Мартинюка на сторінці в соцмережах очікувано спровокував жваву дискусію. І не безпідставно. Як на мене дійсно сьогодні актуальною є розмова про шкалу національних авторитетів, зокрема тих, які впливали чи впливають на суспільну свідомість, на душі підростаючого покоління, кого ставили чи ставлять за взірець. І про те, для пам’ятників кому блискавично знаходяться й рішення, і гроші, а хто, забутий і знеславлений, свої почесті знаходить лише в пам’яті небагатьох.

«Мав горе жити й творити при комуністах, але не мав самовбивчої відваги сказати правду», - так охарактеризував Малишка і компанію блюдолизів Олекса Негребецький. Твори цих «згорьованих і обездолених» зібрані під багряною обкладинкою книги «Українська радянська поезія: лауреати сталінських премій», виданої «Держлітвидавом України» в 1949 році. Тут і Тичина з шедевральними «Партія веде», «Пісня про Котовського», «Фелікс Дзержинський», «Москва», «Пісня про Сталіна», «Поєдинок Котовського з білополяками», «За Сталіна подам свій голос», і Максим Рильський, з «Піснею радянського народу», «Вождь Червоної Армії», «Під сонцем Жовтня», «Ленін з нами», і Сосюра з панегіриками «Сталін» і «Жовтень», і Малишко з «Пам’ятником Марксу» та «Думою про богатирів»:

Що перший з них – Пархоменко завзятий,
Другий же з них – Артем, що із Донбасу.
До третього всміхнулися – до Клима.
Вовіки слався дружба незборима!

Та й рушимо на город, на Царицин,
До Сталіна, до комісара й друга!

І «прометеївське»:

Добре, що в нас на знаменах Сталіна ім’я палає,
Сталіна ім’я палає…

Чи будуть ці епохальні «нєтлєнки» зачитувати на відкритті пам’ятника?

«Я зрадникам свого народу руки не подаю!», – відповів на початку минулого століття адвокат Микола Міхновський письменнику Короленку на спробу останнього привітати Миколу Івановича з вдалим виступом на судовому процесі в Сумах. Обидва «мали горе жити і творити» в умовах царського московського гніту, проте Міхновський не став «партачем життя» упідлившись і зігнувшись.

«Якщо викинути з української культури тих, хто мав горе жити й творити при комуністах, але не мав самовбивчої відваги сказати правду, то в цій нещасній культурі взагалі нікого не залишиться», – вважає Негребецький.

«Чи має Україна що відроджувати? – задавався питанням згадуваний Мартинюком Бжеський у передмові до книги «Чолові представники українського виродження». І дає на це питання відповідь, називаючи представників справжнього відродження: Шевченка, Руданського, Пчілки, Лесі Українки, Міхновського, Донцова…

До цього списку сміливо можна додати й самого Бжеського, й Маланюка, який свого часу картав-звинувачував-осуджував Тичину – «від кларнета твого пофарбована дудка осталась», і Телігу, Ольжича, Антоненка-Давидовича, Лупиноса, Красівського, Мосендза, Липу та добірне гроно інших достойників, на чию честь держава не возводить пам’ятників і чиїх творів не видає.

В 1948 році, за рік до виходу збірки «сталінських соколів пера» в умовах збройного підпілля теоретик українського націоналізму майор УПА Петро Полтава написав геніальну працю «Україна погибає! Хто винуватий в цьому?».

Ось з якими словами звертається він до радянських «інженерів людських душ»:

«Це саме ви – тичини, корнійчуки, сосюри, бажани, петровські і десятки дрібніших колег вашої професії – своїми панегіриками на честь партії, на честь совєтської влади допомагаєте большевикам ширити брехню про «щасливе» і «заможне» життя в Україні. Це саме ви, письменники, відображаєте в своїх творах Україну не такою, якою вона є насправді, але такою, якою її хочуть бачити відображеною московські гнобителі. Це саме ви – письменники, журналісти, критики, «історики» своєю брехнею отруюєте свідомість українського народу, одурманюєте його, допомагаєте большевицьким гнобителям його розкладати. Це ви, «працівники» пера, «мистці» поетичного слова, складаєте панегірики в той час, коли мільйони українських колгоспників, робітників, інтелігенції помирають з голоду, коли по шляхах, по залізнодорожних станціях, валяються трупи загиблих з голоду, нерідко, напевно й ваших рідних, коли стогін страждання несеться з кожної колгоспної української хати, з кожного робітничого житла, коли ворог знищує тисячі найкращих синів України…

Замість писати про терор над нашим народом, про його визиск, про його нужду, замість іти попереду народу в його боротьбі проти гнобителів, замість запалювати народ на цю боротьбу, – ви складаєте оди гнобителям України, ви складаєте листи подяки катам свойого народу!

…Ви, безхребетники, продажні шкури, волієте писати те, чого від вас вимагатимуть ваші грошовиті господарі. Вони вам за це платять і ви їм по-собачому служите».

26 років провів у московській неволі поет-борець Зеновій Красівський. Ось як він оцінював «талановитих гнучкошиєнків»:

Кричатиму до хрипоти:
Не вам, нікчемні лизоблюди,
Носити горде ім’я «люди»
І в храм свободи увійти

О дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.

Якби не ваш брехні покров –
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині: Кров за кров!

Та ви народ як тлін, як міль
Як шашіль дерево роз’їли,
Брехнею душі напоїли
І слава вам: проріс кукіль.

Завдяки тому, що ми не можемо відділити добірне зерно від полови, гартоване залізо від іржі, жертовних борців і безкомпромісних творців від лукавих гнучкошиєнків і нікчемних лизоблюдів, і далі «росте, колоситься бур’ян». І хоча й

Уже помер кривавий Торквемада,
Але живе і не вмирає зрада
І ті, що все за гроші продають
Іще не вмерли, ще живуть.

Віктор РОГ

Український погляд

{module mod_knopka_comments}