Україна-Росія: Інтеграція до гуманітарного тандему
Попри те, що команда Януковича активно експлуатує економічну риторику і "спеціалізується" переважно на економічних та фінансових питаннях, гуманітарна сфера не залишилась без пильної уваги та ініціатив регіоналів.
Враховуючи завзятість, з якою Віктор Янукович та Микола Азаров намагаються поєднати більшість галузей української економіки з російською, гуманітарна політика обох держав також, швидше за все, буде проводитись у рамках подальшої інтеграції, координації спільних заходів та подолання "антагонізмів", які були присутні ще донедавна.
Першим "об’єднавчим" заходом стало відзначення 65-річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні, під час підготовки якої між Віктором Януковичем та Дмитром Медведєвим була узгоджена домовленість про взаємну участь військовослужбовців Збройних сил України та РФ у військових парадах у Києві та Москві на День перемоги.
Подібна ініціатива була втілена вперше за часів незалежності України. Але залишилось не зрозумілим, чому саме на парад до Києва було запрошено військових тільки з Білорусі та Росії, адже у Червоній Армії проти нацистів воювали представники не лише цих народів.Бійці гуманітарного фронту
Майже відразу після облаштування на Банковій, Янукович вирішив взяти під безпосередній контроль політику в гуманітарній сфері. Своїм указом він створив при Адміністрації Президента дорадчий орган – Громадську гуманітарну раду та призначив себе її головою, а Ганну Герман – секретарем. Згідно з указом, основними завданнями Ради є вивчення процесів у сфері гуманітарного розвитку України та розробка пропозицій щодо визначення пріоритетів та механізмів здійснення реформ у сфері гуманітарного розвитку відповідно до європейських стандартів захисту таких прав; забезпечення збереження громадянської злагоди в суспільстві; формування толерантності, запобігання проявів політичної некоректності; забезпечення виконання зобов'язань України за міжнародними договорами, зокрема щодо Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і Рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин.
На місця головних апологетів, які втілюватимуть і пропагуватимуть новий курс гуманітарної політики, крім Януковича, претендують віце-прем'єр міністр з гуманітарної політики Володимир Семиноженко, міністр освіти та науки Дмитро Табачник та один з найактивніших русофілів у парламенті - депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко. Кожен з них вже встиг виступити з вельми радикальними заявами й ініціативами, за які у країнах Європи на них чекало б, щонайменше, негайне звільнення.
Без огляду на те, що серед головних завдань Громадської гуманітарної ради є пункти про забезпечення збереження громадянської злагоди в суспільстві та запобігання проявів політичної некоректності, останні ініціативи урядовців лише підсилили дестабілізаційні процеси в українському суспільстві. Як наслідок, теперішня політика в гуманітарній сфері викликала обурення не лише в традиційно опозиційних для регіоналів регіонах, як Галичина чи Прикарпаття, але й серед великої частини українців Буковини, Поділля, Полісся і навіть Слобожанщини.
У напрямку слов’янської єдності
Одним з перших каталізаторів пробудження суспільного незадоволення українців стало призначення міністром освіти і науки України одного з найзапекліших прибічників слов'янської єдності, академіка Академії правових наук України, члена політради Партії регіонів Дмитра Табачника. Українські студенти відразу відреагували на це призначення, і Україною прокотилась хвиля наймасовіших з часів помаранчевої революції протестів.
Якщо поцікавитись і переглянути публікації Дмитра Володимировича, то без зайвого упередження стає зрозумілим і очевидним, що його погляди йдуть врозріз із загальноукраїнським баченням державності. Вони більшою мірою висловлюють ностальгічно-мрійливі спогади про "велике і славне минуле радянської доби" та фантазії про бажану "слов’янську єдність великоросів, малоросів і білорусів".
Власне, вимоги українського студентства не є безпідставними, адже політичні погляди і ідеологічна спрямованість Табачника викладена у його статтях та книгах.
Наприклад, чого варта його оцінка "руської нації" і місце в ній українців: "Насправді єдина велика руська нація, що включає в себе великоросів, малоросів і білорусів, поки ще нікуди не зникла, – стверджує у своїй статті "Oriental lux: замітки щодо слов’янської єдності" міністр освіти. – Різниця між корінним киянином і москвичем чи петербуржцем куди менша за відмінності між львів’янином і харків’янином чи між тим самим петербуржцем і сибірським старовіром".
Найбільше від Табачника дісталося галичанам. Для нього безсумнівним є те, що в українців Галичини й решти території країни немає нічого спільного на ментальному рівні і їх нічого не об’єднує. Галичани – це певний етнографічний субстрат, який утворився внаслідок австро-угорського та польського правління, стверджує він.
З такою позицією важко погодитись, адже, навіть не маючи такого рівня історичної освіти, яку має Табачник, більшості української молоді відомо про роль Західної України у здобутті незалежності і становленні української державності.
Але в даному випадку проблема стоїть не в площині історичній, а радше в площині цінностей. Якщо для галичан українська держава є однією з головних цінностей і найбільшим виявом їхньої політичної волі, то для Табачника у цій ролі виступає "братній слов'янський православний союз".
Власне ідеї слов'янофільства й об'єднання слов'янських народів не поодинокі серед членства Партії регіонів. Вони здаються досить конструктивними для біло-блакитних і розглядається ними як альтернатива теперішньому геополітичному становищу України як "закутка впливів".
Слов'янський союз, на їхню думку, може стати досить потужним гравцем та новим центром впливу у Східній Європи. Як відомо, можливість обговорення питання про інтеграцію України до союзу з Росією та Білоруссю пропонував віце-прем'єр міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко.
Його пропозиція була реакцією на ініціативу голови комітету з економічної політики і підприємництва Державної Думи Росії Євгена Федорова, який в березні цього року розіслав листи депутатам Верховної Ради із закликами до утворення такого союзу.
Окрім цього, Семиноженко і Табачник виступили за відміну обов’язкового дублювання чи субтитрування іноземних фільмів українською мовою та обмеження мовлення російських каналів російською мовою.
Чиновники пропонують уніфікувати стандарти мовлення, що, на їхню думку, дозволить Україні посісти гідне місце в європейському культурному та інформаційному просторі. На що, в свою чергу, вже встигла схвально відреагувати російська сторона в особі міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який зазначив, що проблем з мовленням російських телеканалів в Україні більше немає.
Нова історична правда
Побачивши досить активну гру на свою користь від нової української влади в гуманітарних питаннях, російські політики вирішили брати бика за рога й далі. Вони виступили з пропозиціями щодо перепису підручників з історії України та запропонували поділитися своїм досвідом у цьому питанні.
Так, російський політолог, депутат Державної Думи Росії від пропутінської партії "Єдина Росія" Сергій Марков вважає важливим завданням радикальну зміну підручників історії в сучасній Україні. "Не може йтися про те, що це – внутрішня справа України. Ми не дозволимо, аби через ці підручники на нас, росіян, нацьковували ненависть молодого покоління. Ми повинні домогтися, аби ці підручники відповідали історичній правді. Це, до речі, європейський підхід. Ми – європейці. А ті, хто писав ці підручники – вакарчуки, ющенки – вони антиєвропейці".
Українська влада не проти цих пропозицій. Табачник також вирішив запровадити нову концепцію викладання історії України в школах, яка, за його словами, базуватиметься на антропоцентричному підході – вивченні історії з позиції особистості, а не певної етнічної групи. І запропонував створити спільну російсько-українську групу з істориків, яка повинна дати висвітлення найбільш неоднозначним подіям спільної історії двох країн.
Плюралізм до нескінченності
Політичне керівництво в Україні відтепер допускає широкий плюралізм поглядів у гуманітарній сфері. Навіть скандальне встановлення бюсту Йосипу Сталіну в Запоріжжі Янукович пропонував вирішити за допомогою референдуму.
Хоча логіка такого рішення не узгоджується з поглядами більшості українців та міжнародними резолюціями, адже, якщо б в Україні виникла аналогічна пропозиція якоїсь громадської організації чи політичної партії встановити на своїй території бюст Адольфу Гітлеру, то реакція української влади та міжнародна позиція була б досить категоричною.
Також українському керівництву варто було пригадати, що ще рік тому комітет Парламентської асамблеї ОБСЄ з демократії виступив із резолюцією, яка прирівнює сталінізм до нацизму і закликає до міжнародного осуду тоталітарних режимів.
Не менш дивною, ніж реакція на появу пам’ятника Сталіну, була і заява нового Президента, яку він оголосив на догоду російським колегам під час засідання ПАРЄ про невизнання Голодомору 1932-1933 років в Україні, як акту геноциду українців.
Дана заява Януковича суперечить законодавству України, зокрема Закону України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", де у статті першій зазначено: "Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу; публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним". Своєю заявою Янукович проігнорував і рішення 25 країн світу, які офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу, а Європарламент – злочином проти людства.
У підсумку варто зазначити, що за збереження наявних тенденцій в гуманітарній політиці досить швидко можуть зникнути україноцентричні напрацювання останніх 19 років, що призведе до нової хвилі громадянського протистояння по лінії схід-захід.
Бо саме державна політика на утвердження української мови, впровадження національної концепції історії та підтримку української культури є тим фундаментом, на якому мають виховуватися нові громадяни країни. В іншому разі нівелюватиметься розвиток України як незалежної держави, що в кінцевому рахунку може призвести до перегляду її кордонів, а то й повного знищення.
Олександр Саліженко