Олександр Северин: Право і мед

Іноді той факт, що ти виявляєшся правий, зовсім не тішить, а радше навпаки. Критикуючи ще романтичного 2005-го року таке огидне, щоб не сказати збочене, явище як "політреформа", я був писав, що це суть бомба чи міна до "підмурку національної правової системи та паростків цивілізованої правосвідомости".

Тепер ця брудна міна спрацювала, так як і спрацьовують брудні пристрої – не те щоб одномоментним знищенням всього навкруги, а радше повзучим отруєнням середовища. Шахрайська "політреформа", написана, пропихнута і проголосована політичними крутіями та шулерами, вусмерть переляканими помаранчевим Майданом, тодішньою загрозою втратити владу та перспективою відповідальности (не легендарної "політичної відповідальности", що являється лише у вигляді електоральних відсотків, а нормальної, юридичної, з буцегарнею наприкінці процесу), відкрила скриню Пандори.
Велике антиправове паскудство породило череду менших антиправових капостей: залаштункові "коаліціади" і "тушковані коаліції", тупо, по-хамськи, неконституційні закони і постанови (згадайте, наприклад, епопею з законом про Кабмін та постанову про скасування місцевих виборів), постійне підкилимне борюкання "елітних" бульдогів за перетягування владного коца, подальше відчуження влади від народу і перетворення влади на товар, інтенсифікацію процесу виокремлення мандатоносної "зграї товаришів" в окрему касту і – мабуть головне – закріплення у головах владоможців та примкнулих дурної думки про те, що їм можна все. Все – без огляду на Конституцію, загальновизнані у світі правові цінности та інший мотлох.

І нема для більшости з них права поза доцільністю, і нема для більшости з них них у доцільности національного інтересу, інтересу іншого ніж інтерес жлоба, брехуна, запроданця, мародера, що присмоктався до владно-ресурсного корита.

Так, бувало, що владоможці плювали на закон і до того, як псевдоправовий покруч Кучми, Медведчука і Мороза побачив світ, бувало і часто і рясно, але куди рідше і, скажемо так, сором'язливіше, ніж це практикується останніми роками. І це не дивно: апетит надходить під час їжі, а непокараність за великий глум над правом розбещує і надихає на глум подальший – і малий і ще більший.

Нагадаю: якщо стисло, то претензії до "політреформи" у мене зводяться до трьох блоків.

Перший – в ній нема моралі, позаяк вона є продуктом залаштункової змови обмеженої кількости обмежених людей, без участи народу і поза волею народу.

Другий – в ній нема конструктивної ідеї, а є лише джерело каламутної води, в якій ентузіасти до непристойности "змішаної" системи повсякчас займаються аналогом браконьєрської риболовлі, що цілком підтверджується практикою останніх років. Що при цьому відбувається з державним механізмом та залишками правових процедур – очевидно.

Третій – в ній нема права.

У формально-юридичному аспекті "реформа" є ницістю, бо

а) приймалася у "пакеті" з ординарним законом, чого не було передбачено і не передбачено зараз ніде і нічим,

б) зазнавши змін по дорозі перетворення з законопроекту на закон, не потрапила повторно до Конституційного Суду, як це передбачено Основним Законом.

В аспекті відповідности принципу верховенства права і народному суверенітету "політреформа" є брутальним запереченням і першого і другого, оскільки приймалася і втілювалася усупереч вектору народної волі, котра тоді зробила Віктора Ющенка президентом України з тими повноваженнями, які були прописані в Конституції на початку того пам'ятного виборчого процесу. Ніхто не давав тодішнім депутатам ні права відбирати президентські повноваження під час кампанії, ні, відповідно, права самочинно збільшувати повноваження Верховної Ради, обраної 2002-го року.

Відтак з антиправовою і деструктивною сутність "політреформи" все зрозуміло і для мене ніколи не було питання – чи треба її скасовувати чи ні. Це навіть не питання доцільности, це питання принципу: або українці погоджуются, що владцям можна паскудити як заманеться і за це не лише ніколи нічого нікому не буде, але і наслідки паскудства ніколи не будуть прибрані, або не погоджуються. Тож, на мій погляд, чесна відповідь людини, котра contra spem spero хоче жити в правовій державі, а не у жлобократії – скасувати, помилувати не можна. "Що із праху піднялось, те піде у прах", як слушно, хоча і з іншого приводу, співає гурт "Вій".

Але виникає питання "як скасовувати?".

Нема вже сенсу гадати над тим, чи мав і чи міг президент Ющенко просто відмовитися від дурнуватої "реформи" хоч би і у день інавгурації, маючи колосальну підтримку людей, котрі, напевно, просто винесли б "політреформаторів", якби ті намагалися завадити. Як на мою думку, то мав і міг, але моя думка, на щастя для "політикуму", не є президентською.

Незвичайний і своєрідний моралізм Ющенка-президента не дозволив йому протягом каденції подати до Конституційного Суду подання щодо неконституційности "реформи", а вже не знаю що саме перешкодило йому започаткувати і провести нормальний конституційний процес: чи то лінощі, чи то невідсвітуцьогошня схильність до пасивного спостереження, чи то брак волі – це вже питання історії. Проте самоусунення Віктора Андрійовича від вирішення проблеми спричинилося до багатьох неприємностей, серед яких чи не найбільша неприємність – це те, що проблему взявся вирішувати бульдозероподібний Віктор Федорович зі своїми, скажемо так, соратниками. Або ж подільниками.

Саме по собі прізвище "Янукович" нічого не змінює: він з компанією і так робить, що хоче, а "реформу" і її наслідки треба ліквідувати незалежно від персоналії, яка на цей момент перебуває у найвищому кріслі. Погодитися з протилежним – погодитися з превалюванням над правом тієї самої псевдо-доцільности у розумінні вузького ко[д]ла осіб, псевдо-доцільности, на котрій правові держави не будуються, а будуються, в залежности від обставин та матеріалу, лише совєцькі союзи, фатерлянди, бананові республіки та паханати.

Звісно, оптимальним шляхом вирішення проблеми була б розробка і прийняття нової Конституції спеціально скликаною конституантою – Конституційною Асамблеєю, але серйозно казати про реалізацію такого варіанту у найближчий перспективі, зважаючи на неможливість цього без попередньої зміни чинного Основного Закону та опір владно-політичного матеріалу – то впадати у винятковий ідеалізм.

Скасування "політреформеного" Закону №2222-IV всеукраїнським референдумом могло б мати місце попри апеляції противників такого варіанту до того, що норми цього закону (вигаданої кмітливими фантазерами "одноразової дії"), мовляв, стали нормами Конституції і тепер їх ніби не можна скасувати. Можна.

По-перше, це нічим не заборонено, Конституція чітко називає питання, з яких проведення референдуму є неможливим.

По-друге, Закон №2222-IV нікуди не подівся, не втратив чинности, не був скасований і не дематеріалізувався в інший спосіб, він є чинним, тож і визнання його неконституційним автоматично веде до заміни змінених ним норм Основного Закону нормами 1996-го року.

По-третє, знов-таки, від зворотнього: погодившись з агрументацією опонентів, ми погодилися б з неможливістю скасування проголосованого одним депутатом, віртуозом голосування за колег, фантастичного закону про внесення до Конституції змін щодо, наприклад, розстрілу всіх користувачів інтернету. Абсурдне припущення? Так. Але не абсурдніше щодо заперечення можливости скасування у той чи інший спосіб будь-якого прийнятого закону.

Саме на референдумі можна було б прийняти вірне рішення: скасувати "політреформу", але з набранням рішенням чинности з моменту набуття повноважень новообраним Президентом і новообраною Радою.
Проте що справа дійде до референдуму – далеко не факт, як через опір частини нардепів, наляканих можливістю втрати частини повноважень (і тому готових на чергове правопорушення шляхом пропихування у закон про референдум положення про неможливість скасування на ньому змін до Основного Закону, попри те, що перелік питань, з яких референдум не може бути проведено, чітко зафіксований в Конституції), так і через ентузіазм іншої частини нардепів, котрі вже звернулися до Конституційного Суду.

Як відомо, нещодавно 252 народні обранці внесли до КСУ подання щодо [не]конституційности Закону №2222-IV. З формально-юридичної точки зору все, як для мене, просто як Божий день: при прийнятті цього закону було порушено встановлену Конституцією процедуру. Відповідно до рішення КСУ №11-рп від 07.07.08 "порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховної Ради України є підставою для визнання їх неконституційними".
Крім того, очевидно (і на це теж можна знайти рішення КСУ), що Конституція не передбачає можливости часткового припинення повноважень чинного Президента (що сталося завдяки "політреформі"). Тому з чисто правового боку, повторюся, шансів вижити у "політреформи" нема.

Але тут і починає діяти "брудна міна". За частиною другою ст.152 Конституції "закони […] що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність". Іншими словами, якщо у певний день "ікс" КСУ визнає закон №2222-IV неконституційним, то з цього ж моменту Янукович набуває повноважень Президента конституційної моделі 1996 року, а Рада, відповідно, йде нервово палити "у кулуари".

Наголошу: питання не в поганому чи хорошому Януковичі як такому, питання у тому, що його обрано виборцями на певний термін з певними повноваженнями – і край. Правомірно розширити повноваження президента можна лише для переможця наступних виборів.

Аналогічно, за всієї нелюбови до тутешнього "законо-давчого органу": його склад обрано з повноваженнями, що були передбачені під час формування і прийняття електорального рішення.

Набуття президентом Януковичем додаткових повноважень хоча і не буде узурпацією у прямому сенсі (адже це робитиметься руками КСУ), проте за суттю буде тим самим, чим була "політреформа", лише з протилежним знаком.

Тож маємо вельми складну і неприємну ситуацію і маємо нагоду ще раз згадати дуже незлим і тихим словом авторів і ентузіастів "політреформи": саме вони заклали (чи наклали) цю міну 2004-го року, створивши і проблему і прецедент.

Парадоксальні ситуації потребують парадоксальних рішень, а найвищий пілотаж судді полягає у тому, щоб не застосувати закон, який не є (взагалі чи то ситуативно, в контексті) правом. Вирішуючи (сподіваюся) питання про неконституційність закону №2222-IV, Конституційний Суд України мав би це робити, як він полюбляє писати у своїх документах, "у системному зв'язку" з іншими нормами Конституції, насамперед зі ст.3, за якою "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", себто громадяни-виборці, які лише і наділяють ту чи іншу особу певними повноваженнями на певний термін відповідно до певних положень чинної на той момент Конституції.

Відтак виносячи "політреформі" цілком заслужений "вирок", КСУ мав би сказати, що попри вищенаведену норму частини другої ст.152 Конституції, в силу неконституційности збільшення повноважень чинного президента протягом строку, на який його було обрано виборцями, закон №2222-IV за принципом ультраактивности закону (переживання старого закону) втрачає силу з моменту вступу на посаду нового президента України, обраного на наступних чергових чи позачергових виборах. В ідеалі у цей самий день мала б розпочати роботу і новообрана ВРУ.

Чи здатен на такий чин нинішній "тушкофільний" КСУ, очолюваний відтепер заслуженим прокурорським працівником зі славного міста Макіївки – питання, оцінку якого на риторичність залишаю читачам.

"Мед – це дуже дивний предмет", - авторитетно стверджував свого часу один знаний дзенський філософ, - "якщо він є, то його одразу нема". Право у цьому є схожим на мед – воно або є, або його нема, а зіпсувати національну правову систему дурним чи шкідницьким вчинком владоможцям-ентузіастам не складніше ніж покласти до діжки з медом ложку дьогтю. Псувати – легко, важко виправляти. Тому мені дуже хочеться сподіватися, що одного чудового дня, коли пацани вчергове захочуть насвинячити, ми просто не дамо їм цього зробити. Цей день не може не бути чудовим.