Україна й досі колонія?!
Виступ на Форумі «Від декомунізації до де окупації»
На 25 році Незалежності Україна продовжує бути колоніальною державою, а українців намагаються утримати колонізованим народом.
Якщо проаналізувати класичні постколоніальні студії (а ми не єдина країна, яка пережила морок окупації та колонізації), то усі риси колоніалізму яскраво проявляються в Україні:
- Бідність;
- Постколоніальний песимізм;
- Необхідні вимисли (як компенсатор)
- Культуралізм (визначення професора Аполла Амоко, кенійця за походженням) як культурний імперіалізм нових метрополій;
- Сліпе наслідування культурних трендів.
В Україні збережено і закріплено систему економічного визиску та несправедливого перерозподілу та участі нації-автохтона у владі. Нині, щоправда, одну метрополію змінюють інші, а визиск йде через офшорні юрисдикції, де заховані монополії олігархів.
В країні і досі діє неповноцінна соціальна система.
Навіть зараз реформаторами можуть бути чомусь виключно окупаційномовні іноземці. Але ж правління іноземців і є колоніалізмом за визначенням.
Збережено катастрофічний дисбаланс розподілу влади і власності всередині країни.
Будь-які спроби подолати цей дисбаланс і колоніальну структуру наштовхуються на звинувачення у фашизмі, екстремізмі та інших фобіях.
Досі штучно продовжується штучне закріпленні колоніальних ідеологічних надбудов: російської мови, церкви, історико-ідеологічних моделей.
Паралельно нові метрополії опановують простір, використовуючи здобутки «папєрєдніків». Наприклад є чиновники, які вже опанували англійську і таки стали білінгвами (англо та російськомовними), а от української вивчити зась.
І далі яскраво проявляється офіційна та легалізована українофобія.
Продовжується спекуляції щодо принизливих міфів, поширення маніпуляцій щодо автохтонів-українців. Буцімто українці нездари, корупіонери, боягузи. А патріотом і реформатором може бути виключно окупаційномовний неукраїнець. Найяскравішим маніпулятором в цьому плані був Бірюков, який встиг звинуватити українців у всіх несусвітніх гріхах, а згодом виявилося, що будучи радником Президента, навіть не пройшов спецперевірку, а отже не міг мати доступу до інформації, на яку посилався і яку поширював.
І досі штучно закріплено переваги та особливості колонізаторів, виключно через їх власні страхи та спроби зберегти преференції, як колонізаторів. Таким фактом є закріплення особливого статусу російської мови в Конституції, статусу так званих російськомовних у владному дискурсі, особливого статусу найбільш колонізованих територій (спецстатус Донбасу). Для збереження колоніалізму і колоніального статутусу української нації протягом 25 років Незалежності штучно викривлювався актуальний порядок денний державного будівництва.
Нас 25 років переконували, що питання безпеки, ідентичності, церкви, мови другорядні і розколюють, вони маргінальні, а важливе зовсім інше. А як виявилося в умовах війни, самі ці питання були головними і спрацювали, бо не вирішувалися останні 25 років.
Така політика, до речі, продовжується і зараз, в умовах російської агресії.
Більше того, накидається думка, що весь попередній досвід української нації вже непотрібний. Це ретроградство. Як зазначала постколоніальна дослідниця польського походження Єва Томсон «Гегемони дискурсу вбивають в голову колонізованим спільнотам, що ті гірші, їх точка зору відстала, нецікава,маргінальна, відносно того, що робиться у світі».
А відтак, відбувається пошук чергового господаря і пошук визнання передусім у нього. Автор одних із найвідоміших постколоніальних студій, зокрема праці «Орієнталізм», Едвард Саїд зазначав «араби хвалили його не за те, що він великий, але за те, що став відомим у країнах, які їх випередили». В Україні те ж саме, щоб стати відомим, треба щоб тебе похвалили в метрополіях. «Гуд, гуд Вальдемар» і сьогодні є найкращою рекомендацією у вищі кола.
На жаль замість того, щоб відновити і гармонізувати суспільну соціальну структуру (і тут надважлива роль інтелігенції), ми вкотре переживаємо її чергову зраду (пригадуєте тезу Міхновського про три зради, ополячення і окатоличення староруської шляхти, змоскалізування козацької, большевізація еліти на початку 20 століття). Про це теж дуже вдало пише Єва Томсон: «ідентифікацію себе з інтелектуальними верствами Заходу коштом втрати ідентифікації з юрбою польського трамваю я вважаю класичним виявом колонізованності польських умів».
Загалом нам нині втілюють формулу, за якою пропонують збереження архаїчних форм із запозиченням чужого неоколоніального змісту. Так звана політика шароварництва.
А має бути навпаки. Маємо запозичувати сучасні практики, форми, залишаючи і зберігаючи внутрішній зміст – ідентичність.
Досі законодавчо не закріплений ні термін «совєцька окупація», ні «колоніалізм», а отже необхідності і способів їх подолання, «какая разніца на каком язикє».
Є ще одна серйозна проблема подолання наслідків колоніалізму. «Культурна пам'ять західних європейців розвивалась, не беручи до уваги їх сусідів, факт, який згодом поширився не тільки на культурні, але й на економічні, політичні та військові явища. Потім західні європейці звинувачували своїх східних сусідів у шовінізмі, націоналізмі, численних ксенофобіях…» пише про поляків Єва Томсон. Це ще більш вірно відповідає ситуації з Україною та українцями. Тому й досі наші європейські друзі не визнали Голодомор Геноцидом, але невдовзі можуть визнати 30 літню польсько-українську війну, до речі на етнічних українських землях, фактом геноциду поляків.
Що говорити, якщо досі не підписано (і саме це завдання номер один нового голови ВРУ) скасування принизливого та українофобського закону Ківалова-Каліснічєнка. Цього не зробили ні Турчинов, ані Гройсман. Але це мусить зробити Андрій Парубій.
Зрештою, в країні все більше поглиблюється розкол між державою та її керівництвом з одного боку, та нацією – з іншого. Декому у вищому державному керівництві вигідно продовжувати політику внутрішньої окупації, тому будь-які деколонізаційні заходи гальмуються.
Тому нації доводиться методом доконаного факту долати свій колонізаційний статус. Зараз нормотворча деколонізація наздоганяє деколонізацію доконаного факту. Акти, приміром, про знесення окупаційних символів ухвалюються тоді, коли вцілілих символів практично не лишилося. І робили українці це навіть тоді, коли ліберальний мейнстрім в унісон з агентами Кремля на кшталт Каліснічєнка та Царьова кричали про провокації.
Відтак саме нація мусить без огляду на реакцію ззовні демонтувати наслідки колоніальної спадщини та здобути повновладдя влади і власності. Завершити хотілося би вже неодноразово згадуваною Евою Томсон: «Знання про цей світ і участь у ньому не повинні однак означати підпорядкування новим гегемонам і постійного перепрошення за власну недолугість чи другосортність. Слід пам’ятати, що леви живуть довше мишей».
Юрій Сиротюк
{module mod_knopka_comments}