Символ

Друк
Категорія: Новини в Україні
Створено: 01 січня 2018 Дата публікації Перегляди: 455

1Напевно даремно він нагримав на Василя. Той лиш справно виконує свою роботу. Інформація хлопців з Безпеки була однозначною - щось готується. Тому вчора, під час виступу на річниці УПА, їх заходи були аж надто помітні. Знов доведеться чути про «вождівство» і «зловживання владою». Хоча насправді єдине, чого йому хотілося - самотності. Того й утік нині від охоронців, попередньо розсварившись із Василем, який був ще й давнім другом. Але пізно шкодувати...

Автомобіль під‘їхав під будинок. Треба вставати з-за керма, забирати придбані на базарі продукти, підніматися на третій поверх. Там, за дверима рідної хати, намагатися вести звичайне життя звичайної сім‘ї. Якого так хотіла дружина та діти, на яке вони дійсно заслужили. Щоб увійти в роль треба зібратися із силами. Але ще хвильку, тут, сам із собою, без ролей і масок. Як завше в такі хвилини поринав у роздуми, які витісняв з голови постійними справами...

Життя після смерті існує. Він знав, бо двічі переживав її. І знав, що це "існування після" - паскудне, позбавлене кольору, сіре. Важко наповнити його сенсом, після того, як всі сили вклав у те, щоб достойно піти, щоб не зламатися, не розчарувати тих, хто вірять тобі. Смерть виссала з нього усі життєві соки і не забрала з собою, лишивши порожньою мумією. І не лише - вона породила його героїчну тінь, фантома, який тепер живе поруч нього, чи, може, навіть замість нього. Смерть породила символ.

Вони були одним цілим із героїчним фантомом тоді, у Варшаві. Після його звинувачувальної промови, яка звучала не з крісла прокурора, а з лави підсудного, коли винними виглядали судді, а не він, коли повітря у залі потріскувало не лише від спалахів фотокамер, але й від розрядів людських емоцій - неймовірного захоплення та безмежної ненависті. Суддівське "смертна кара" прозвучало невпевнено, ніби було не вироком, а діагнозом. Ці слова не злякали підсудного. Навпаки, ті, хто був поруч, помітили - він зітхнув із полегшенням. "Сталося, Господи" - пролунало в його голові Христове.

Далі були дні безкінечного чекання смерті. Але вона не прийшла. Вирок змінили на довічне ув'язнення. Швидку смерть розтягнули на роки. Кам'яний мішок тюрми, в якому опинився, був створений саме для цього - вмирання. Він знайшов в собі сили і зумів налаштуватися на довгу смерть.
Тим часом героїчний фантом продовжував жити за тюремними мурами - у піснях і легендах "про Степана, який не зламався". Він став символом нескореного народу. Його, ще живого, всі викреслили з життя. Влада, яка була певна, що він зігниє у тюрмі. І свої - для них він героїчно пішов, лишивши після себе таку потрібну в їх боротьбі легенду.

Але велика війна розвалила тюрму і державу, яка його туди запроторила. Тоді на волі він вперше зустрівся із символом, яким став завдяки виклику смерті. Той відразу затулив його собою, зробив заручником свого існування. Він відчув, що навіть рідні та близькі, дивлячись на нього, бачать символ, який з'явився п'ять років тому на лаві підсудних у Варшаві. Він хотів, але не мав права, нагадати про себе, про Степана, тому, що знав: народу потрібен саме символ.
А організації в цей критичний момент потрібен лідер, здатний думати і вирішувати, лідер, якому вірили. Поринувши у роботу, легше ставало забути, що сам він хотів бути тільки людиною.
Він не мав часу відпочити, набратися сил після кількох років тюрми. Довкола вирували події, яких українці давно чекали. Історія знову давала шанс поневоленому народу. Він мав зробити все, аби скористатись ним сповна. Навіть, якщо знову доведеться платити своїм життям.

Коли вдруге дивився в очі смерті, все було геть інакше. Не було гучних заяв, зали, наповненої людьми та емоціями. Тільки тісний прокурений кабінет, холодні очі гестапівця, який чекав ствердної відповіді на пропозицію. А почувши впевнене "ні", лише прошипів: "значить - смерть".
Але й цього разу вона не прийшла, хоча могла завітати у кожну хвилину. Тепер його чекало не розтягнуте на роки вмирання у польській тюрмі, а відкладена (на мить чи на роки?) смерть у нацистському таборі. О, німці вміли вбивати - стріляли під стінкою, палили в рідних хатах, душили газом в спеціальних "лазнях". Його ж три роки знищували невідомістю у неволі. Але не вбили. Він знов пережив державу, що прирекла його на смерть.

Вийшов на волю, рвався назад, у рідний край, де тривала боротьба, що була сенсом його життя, до якої він готував себе, своїх людей, весь народ. І ось вона палає на повну силу, а він не там. Лише його фантом у правильному місці, де став навіть сильнішим - його ім'ям назвали тепер народ, який піднявся на повстання.

Спочатку ті, хто хотів знищити українців, випльовували слово «бандера», як лайку чи прокляття. Потім вони самі стали називати себе "бандерівцями" - з гордістю та викликом, заглядаючи у вічі смерті, як колись вдивлявся у них він.
Сотні кілометрів, кордони, ворожі застави, зробили неможливою його другу зустріч із фантомом. Він міг лиш намагатися бути схожим на нього, бути вартим свого ж імені. Тепер це стало ще важче. Не лише тому, що вже двічі пройшов через смерть, втомився і постарів.

Він жив в іншому світі, який переконував - війна скінчилася. Який хотів святкувати, а не воювати. Він бачив - навіть його побратими, з якими перейшов через тюрми і табори, намагались тепер жити, як усі. Полишали боротьбу, емігрували ще далі на захід, не сподіваючись вернутися в Україну, поринали у свої маленькі «важливі» справи. З деякими тепер стрічався тільки на панахидах за тими, що там, у Краю, жили і вмирали по-справжньому. Гинули героями, як готові були гинути вони, коли були молодими. А тут дрібні еміграційні інтриги та непорозуміння наповнили організацію.
Він вже кілька разів поривався відмовитися від обов‘язку керівника. Ті, кого він хотів бачити поруч, хто міг бути корисним для спільної справи - ішли геть. Серед тих, хто залишалися - багато бачило в ньому саме ідола, якому треба коритися, а не керівника, який потребує співпраці. Дехто взагалі волів зробити його символом, захованими за склом, щоб ніхто (навіть він сам) не забруднив ідеальний образ. Працювати ставало дедалі важче, але він мусив - заради тих, що лишилися в Краю, чи живими, чи вже в землі.
Лиш дружина відчувала що робиться з ним, як під тягарем символу стогне у людина. Тому намагалася забезпечити затишок вдома і бодай якусь подобу сімейного щастя. Щоб помогти їй, сам робив так, аби поріг рідного дому переступав саме батько і чоловік, а не керівник чи символ...

Дзеленчання трамваю на сусідній вулиці вивело із задуми. Він врешті вийшов з автівки. Із пакетом продуктів в одній руці та ключами в іншій підійшов до дверей під‘їзду. Відкрив, традиційно пововтузившись із замком кільканадцять секунд. Минувши перший поверх побачив чоловіка, який зігнувся, зашнуровуючи черевики. Коли вже майже минув - той випростався. Їх погляди перетнулися. Він не знав чоловіка, але в його очах впізнав ту, яка так довго йшла до нього.

Незнайомець підняв згорток газети. Звідти в обличчя порснуло щось пекуче. «Сталося, Господи», - промайнуло знов в його голові, за мить до того, як вона вдарилась об холодну підлогу.

Володимир В'ятрович
Голова Українського інституту національної пам’яті, член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (2008–2014), директор Архіву Служби безпеки України (2008–2010), працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету (2010–2011), Українському католицькому університеті, Львівському національному університеті імені Івана Франка та Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Публіцист, громадський діяч. Кандидат історичних наук.