Українці: з лузерів у вінери

Веремію останніх подій, починаючи з березня поточного року, слід розглядати лишень у контексті чергового етапу приниження українського народу. Ще б пак! В Україні відбулось явище під назвою етнічна сегрегація – до керма української держави стали не українці. У висліді тубільне українське населення одразу опинилось на маргінесі, обабіч шляху, котрим рухається держава. Новоспечений промосковський режим, а я б назвав його режимом етно-економічного апартеїду, рвучко взявся за демонтаж української державності та демократії, поступово вживлюючи елементи власної, азійського типу системи, перетворюючи тим самим територію України на російське генерал-губернаторство.
Реакція українців прогнозована – вона є кволою. Принаймні, поки що. Дається взнаки наша “ковбасуватість”, себто інертність та пасивність, як одна з стійких рис архетипу пересічного українця. Це на рівні рефлексії. Ми занадто довго запрягаємо. Якщо додати сюди притаманний багатьом українцям ганебний комплекс рудиментарності, що досі зберігся, а також наша невиразність, відсутність міцного творчого начала – маємо не оптимістичну загальну картину.

Моя хата скраю – міцно закладено кимось (ким?) у підсвідомості українців. Пересічний українець-страхополох радше мавпуватиме юрму, аніж прагнутиме вирізнитись, бути кращим. Небезпідставно вибруньковується твердження, що кількісно великий український нарід, який налічує десятки мільйонів особин у якісному вимірі – велике ніщо. Українців, окрім декількох спортсменів у світі не чутно. Нас наче немає.

У повсякденному житті переважній більшості українців для повного щастя вистачає лишень дешевого їдла та питва і вони сприймуть будь-кого, навіть біса лисого, хто їм це забезпечить. Відтак, поки що не можемо ми зватись повноцінною нацією. Ми – людський матеріал, з якого легко користуватись іншим. І вони таки добре користуються.

Надто вже осоружно це робити, але доводиться констатувати – українці на своїй же землі перебувають у положенні лузерів. Роблю я це не через бажання сардонічно позбиткуватись, а з метою встановити діагноз. Ми – лузери, ось наш діагноз. Це слово – калька з англійської мови, у перекладі з якої воно означає людей, які завше програють, невдах.

Як ми знаємо, для лікування хвороби потрібен, якнайперше, чіткий та вірний діагноз і він наразі встановлений. Бо у випадку хибного діагнозу буде призначено й хибне лікування, в результаті чого хвороба може перейти у невиліковну стадію з прикрим фіналом.

Дотримуючись медичної логіки, наступним кроком має бути призначення процесу лікування, яке у випадку тяжкої недуги, а саме таким є стан українського суспільства, здійснюється двома шляхами. Перший – хірургічне втручання. Другий – інтенсивна терапія. Метою лікування має бути усунення симптомів хвороби, загальне оздоровлення та початок розвою національного організму.

Під хірургічним втручанням маю на оці український національний зрив, національна революція. Цей акт може бути як безболісним, так і болючим. Майстерний хірург та команда санітарів швидко видалять пухлину – неукраїнський режим. Одразу по завершенні операції українське суспільство не повинно бути покинутим на призволяще, як це вже було у 2005 році. Тоді, опісля безболісної революції її пасіонарії не усвідомили абсолютну важливість післяреволюційного (післяопераційного) реабілітаційного періоду, тривалістю як мінімум декілька років. За цей час необхідно видалити також і метастази пухлини, підтримуючи лише здорові національні клітини.

Інтенсивна терапія у багатьох випадках може бути успішним замінником операції, особливо болючої. Вона передбачає перманентну та інтенсивну боротьбу з хворобою (пухлиною) шляхом шаленого тиску сукупністю усіх можливих методів з метою її локалізації, послаблення та відмирання. У цьому випадку, на відміну від операції, коли усе залежить від хірурга, здатність самого національного організму до боротьби має неабияке, а часом вирішальне значення. Інтенсивна терапія також повинна завершитись довготривалим реабілітаційним періодом.

Першою ознакою оздоровлення національного організму (нації) має стати початок незворотніх змін у свідомості кожного українця, таке собі перекодування. Бо вади, які заважають розвою нації сьогодні, на моє глибоке переконання, не є вродженими, вони є набутими. Кожен індивід вишпортається на повен зріст та відчує власну персональну відповідальність за долю своєї країни. Почуття відповідальності підсвідомо спонукатиме до більш раціонального типу мислення. Влада в Україні назавжди перейде до українців.

Рефлексивна “ковбасуватість” поступиться динамізму та моторності, адекватності реакції на загрозу. Невиразні сірі страхополохи перетворяться на лицарів. Лузери почнуть відчувати смак перемоги, що потягне за собою жагу до здорового національного експансіонізму – фізичного, морального та духовного.

Оздоровлення нації ознаменується явищем української національної перемоги, перш за все ментальної. Перемоги остаточної, яка назавжди укоріниться у свідомості кожного українця та передаватиметься генами із покоління у покоління. Комплекс рудиментарності відпаде як непотрібний. Поступово, крок за кроком, українська нація буде перетворюватись з спільноти споживачів у спільноту творців, продуцентів. З лузерів у вінери. З сукупного ніщо на сукупну світову потугу.