“Кобзар” – найволелюбніша книга усіх часів

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 08 березня 2013 Дата публікації Перегляди: 2362
У 1840 р. вийшов дозвіл друкувати “Кобзар” - першу віршовану збірку 26-річного Шевченка. Це була подія величезного значення в історії самосвідомості українського народу. На еміграції для багатьох родин “Кобзар” став реліквією, яку передавали з покоління в покоління. А музейна Шевченкіана в Чикаго нараховує сотні видань Шевченка
Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко

Щороку з квітом весни оживає з новою силою поетичне слово нашого пророка – Тараса Шевченка. Піднесена поезія Кобзаря, сповнена вірою, синівською любов’ю до своєї Батьківщини. Уся його творчість присвячена свободі й розвитку українського народу, які можливі лише у „своїй хаті” – власній національній державі, де – „своя правда, і сила, і воля”.

З середини XIX ст. Т. Шевченко входить у нашу історію та культуру як історичний та політичний діяч. Про себе він сказав: “Історія мого життя є частиною історії мого народу”. Він вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: “…возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово…”. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії.

12 лютого 1840 року вийшов цензурний дозвіл друкувати “Кобзар”. Так назвав свою першу віршовану збірку двадцятишестирічний поет Тарас Шевченко. Цю назву було збережено і для двох наступних видань 1844 і 1860 років. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу.

Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “Нащо мені чорні брови”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдарування. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала.

Пізніше І. Франко писав: “Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову”.

Друге видання під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» випущено 1844 року. Того ж року вийшли «Живописна Україна» та окремими книжечками– поеми «Тризна» і «Гамалія», в 1859-му в німецькому Лейпцигу побачила світ збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», де вперше було надруковано «Заповіт».

153 роки тому, в січні 1860-го, вийшло третє і останнє прижиттєве видання «Кобзаря» Т.Шевченка. Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар»-1860 писала: «…Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які приходять у захоплення від п. Шевченка, які вчаться навіть по-малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші…» Книжка оповістила світ: Україна має свого генія і пророка, співця і захисника, будівничого української України, слово і слава якого– безсмертні..

Живе у нашій громаді шанобливе ставлення до творчості та пам’яті, до заповітів поета. Велику вагу мали й мають Шевченкові вислови, що торкаються долі рідної землі, минулого України й надії на краще наше майбутнє. І тут, на чужині, слова його поезії стають молитвою. Особливо виразні вони в поемі «Посланіє», «Хто матір забуває, того Бог карає», «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «Нема на світі України, немає другого Дніпра», «Що ми, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті». Або з інших поем: «…немає нічого в Бога, як Дніпро, та наша славная Вкраїна» («І виріс я на чужині»), «Кохайтеся, та не з москалями» («Катерина»), «Встане Україна, і розвіє тьму недолі» («Суботів»).

Формуючи бібліотеку Українського Національного Музею в Чикаго наші попередники подбали про те, щоби «Кобзар», як найсвятіша книга, став нашою національною Біблією. Для багатьох родин на еміграції “Кобзар” став родинною реліквією, яка передавалася з покоління в покоління. З часом комусь з музейників щастило переконати власника раритетного видання, що цій реліквії місце у музеї. Таким чином музейна Шевченкіана нараховує сотні видань творів Шевченка.

Серед перших видань у музейній колекції знаходимо “Кобзар”, виданий товариством імені Тараса Шевченка у Львові в 1893 році (під зарядом Беднарського). У переліку раритетів перший том творів Шевченка товариства “Просвіта” (Львів, 1912 р.), окремою книжкою видано три твори: поеми “Великий Льох”, “Сон” і “Неофіти”, яка побачила світ у 1918 році у виданні української накладні “Київ-Ляйпціґ” із передмовою Богдана Лепкого. Є тут повний ілюстрований збірник віршованих творів поета з життєписом та поясненнями Богдана Лепкого, виданий у 1922 році (Берлін, “Українське Слово”). Львівське видавництво “Світ Дитини” представлене “Малим Кобзарем” 1923 року, а видавництво “Просвіта” у Манітобі (Канада) “Кобзарем” 1918 року.

Надзвичайно цікавим є видання “Кобзар – народне видання з поясненнями і примітками д-ра Василя Сімовича”, видане при видавництві в Катеринославі (Катеринослав-Кам’янець-Ляйпціґ, 1921р). Географія видань охоплює такі міста як: Вецляр (1921 р), Київ (1939 р.), Прага (1940 р.), Реґенсбурґ (1947 р.), Буенос-Айрес (1950 р.), Нью-Йорк (1953 р.) та інші. Мандрівні умови чужини створили підґрунтя для заснування українських видавництв, які на сьогоднішній день несправедливо забуті, адже праці їх засновників – це подвиг в ім’я збереження української книжки. Торкнімося поглядом чотирнадцятитомного видання творів Тараса Шевченка, що побачили світ у Чикаго в 1961 році у видавництві Миколи Денисюка.

У програмі “Радіо Свободa” у Мюнхені від 7 жовтня 1960 року, було озвучено, що “чотирнадцятитомне видання Денисюка – це достойний вклад у відзначення дати смерті великого Кобзаря”.

Часопис “Свобода” у числі 232 від 2 грудня 1959 року писав: “Можна і треба відзначити один, а радше два, тієї самої категорії подвиги, що становлять нашу спільноту у найкращому світлі… Видавництво Миколи Денисюка в Чикаго започаткувало і продовжує повне видання творів Тараса Шевченка в 14 томах, а тим часом перевидало вже “Мазепу” – трилогію Богдана Лепкого в шести томах. Вартість цього культурного видання переоцінити не можна.”

Українська видавнича справа на американському континенті вимагає вивчення, а досвід продовження. На превеликий жаль, немає сьогодні таких сильних постатей як Микола Денисюк, який зумів протягом двадцяти років, від 1956 до 1976 року, утримувати друкарню та видавництво в Чикаго. У журналі “Овид”, який, до речі, теж тут видавався (Чикаго, № 4. 1963 р.), Микола Денисюк писав, що

“це тріумф української книжки на чужині. Появу всіх 14-и томів повного видання Тараса Шевченка у нашому видавництві читачі сприйняли з великим вдоволенням і признанням”.

Духовна спадщина Тараса Шевченка стала надбанням української спільноти через подвижницьку працю шевченкознавців. Збираючи рукописи, перші редактори “Кобзарів” розуміли, що народ є спраглим віршами, слід яких могли затерти роки. Найбільшим дослідником творчості Шевченка є Василь Доманицький. Він розшукував Шевченкові автографи, дослідження над якими стали основою неперевершеної наукової праці. Свої статті Василь Доманицький друкував у “Київській Старині” в 1906 році. Одержавши добру освіту в університеті святого Володимира у Києві в 1900 році на історико-філологічному факультеті, вчений зумів провести цілу редакторську працю першого повного видання творів Тараса Шевченка – “Кобзаря”, що вийшов у 1907 році.

Ним було досліджено 270 автографів та 18 копій поетичних творів поета. Він перший встановив правдиву хронологію поетичної спадщини, і за його редакцією, згідно автографів, повністю надруковано “Заповіт”. Працю В. Доманицького високо оцінили Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Грушевський. Багатотисячні наклади “Кобзаря” 1907, 1908, 1910 років миттєво розходилися. Вже після його смерті, у вересні 1910 року, знову за його редакції, було перевидано 24 різні видання. Останні місяці свого життя, Доманицький, як і Шевченко, провів на чужині. Він помер у Франції у віці 33 років. Друзі перевезли його тіло в Україну і поховали у рідному селі Колодисте на Звенигородщині, неподалік від рідного села Тараса Шевченка. Постать цього редактора повинна слугувати зразком сучасним журналістам і літературознавцям. У музейній збірці є старенький “Кобзарик”, затерті літери першої сторінки майже столітнього видання, а з третьої починається вступне слово редактора Василя Доманицького.

Кожен “Кобзар” музейної збірки – це окрема розповідь про його видавців, про невідомих читачів, які вирушаючи в далеку Америку, брали зі собою народну Біблію – Шевченків “Кобзар”.

У березні 1861 року життєва мандрівка великого Тараса закінчилася. Перегукуються із сьогоденням слова Богдана Лепкого, мовлені під час відзначень 121-ї річниці від дня смерті поета. Вони адресуються мужам, які б мали називатися політичною елітою України. Хотілося б ці слова донести до них у березневі дні, коли Тарас із сумом дивиться на їхні діяння. “Десять літ страждав він на прогнанню далеко від рідної землі за своє праведне слово, за “Сон” і за “Кавказ”. А коли, вертаючись з киргизьких степів, на півроку у Нижнім Новгороді застряг, то не каявся і не дякував цареві за амністію, тільки написав свої “Неофіти”. А в них пишеться “цар Нерон”, а читається “цар Миколай”. Пишеться “Колізей”, а читається “Росія”, пишеться “перші мученики Христові”, а читається ті, що за Україну страждали і страждають. Тоді, як найближчі товариші Шевченка захиталися, тоді, як Куліш писав “Історію воссоєдінєнія Росії”, Костомаров просив ласки для української мови, хоча би тільки для домашнього вжитку, тоді Шевченко просто і ясно сказав, що тільки в своїй хаті “своя правда, і сила, і воля”. (Б. Лепкий, “Промова з нагоди 121-ї річниці з дня народження Т. Шевченка”, збірник НТШ. Т. 31, стр. 150, 1965 р. Нью-Йорк-Париж-Торонто).

Наукові збірники НТШ доповнюють музейну Шевченкіану разом зі сотнями інших видань, які видавалися в Україні та країнах проживання українців. Шевченків “Кобзар” сторінка за сторінкою відкриває Правду про сутність усього українства, про думи і мрії, про гетьманів і неподілену владу: «Великих слів велика сила» (на балакунів, які нічого не роблять, а тільки знають багато говорити – з «Посланія»); «гнилою колодою по світу валятись» (на дармоїдів – з «Минають дні»); «за шмат гнилої ковбаси» (на безхарактерних нікчемних людей, які й рідну матір могли би продати – з поеми «П. С.»); «не за Україну, а за її ката» (на тих, хто чужим вислуговуються – з поеми «Кавказ»); не минати «ні титли, ні тії коми» (дуже докладно і глибоко щось брати, прочитувати – з «Посланія»); «грязь Москви, варшавське сміття» (на національних зрадників – з «Посланія»); на всіх язиках мовчати» (не протестувати на кривди – з «Кавказу»); «наша не своя земля» (рідний край під чужим пануванням – «Мені однаково»). “Кобзар” увібрав у себе науку віків, і відголоссям долітає Шевченкова дума: «Доборолась Україна»!… За кожною сторінкою “Кобзаря” пророцтво – “та чи збудеться таки колись” те, про що мріяв Тарас Шевченко у вірші «Стоїть в селі Суботові», «Встане Україна».

І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..».

 

Марія Климчак

куратор УНМ в Чикаго

VIDIA

{module mod_knopka_comments}