О. Романчук: Останній бій за демократію в Україні, або Якою ціною порозумнішаємо?

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 20 січня 2010 Дата публікації Перегляди: 6326
"Маємо претензії до Бога, що не дає нам України.
Маємо претензії до ворогів, що гарбали від нас, скільки могли.
Маємо претензії до світу, що нас не оборонив і не боронить.
Не маємо претензій тільки до себе”.

 Роман Купчинський
Покупець, який бажає придбати якісний товар, як правило, прискіпливо вивчає маркування продукції (хто виробник, яка дата виготовлення і термін зберігання, чи не забагато небезпечних для здоров’я емульгаторів у м’ясомолочних і хлібобулочних виробах, чи не є генномодифікованими овочі й фрукти тощо). Все логічно. Споживач турбується про власне здоров’я. Спрацьовує здоровий глузд. Спрацьовує прагматичне, раціональне мислення і у покупця на ринку, де частенько продавці й перекупники полюбляють розхвалювати свій товар, якому далеко не завжди притаманна висока якість.

Коли ж йдеться про доленосні (у даному разі в межах Української держави) вчинки/кроки (чи то вибори до Верховної Ради, чи то вибори Президента), то громадяни з добра-дива дуже часто ведуться на передвиборні обіцянки й гасла політиків, не замислюючись над справжньою суттю обіцянок і декларацій. Чому спрацьовують емоції, а не розум?

Свого часу Роман Купчинський влучно зауважив: “Думати розумом, а не серцем – перша засада народу, що хоче бути самостійним”. Вісімнадцять намагань обійняти найвищий державний пост – це приклад раціонального думання чи щось інше?
Одна півкуля людського мозку, як відомо, відповідає за емоції, друга – за логічне мислення. Цілковитої симетрії в їхньому розвиткові та функціонуванні немає. І це, зрозуміло, не могло не позначитися на поведінці як окремо взятого гомо сапієнса, так і великих систем індивідумів, наділених інтелектом, – народів, націй. Тому й ведемо мову про менталітет, притаманний німцям, англосаксам, італійцям, французам тощо. В українців, треба думати, надто відчутною є асиметрія між розумовою та емоційною складовими головного мозку. Надто часто переважає емоційність. Гору над прагматизмом і раціональністю бере емоційна чуттєвість – одна з визначальних ознак національного менталітету. Чи не тому впродовж століть українці не могли створити повноцінної держави?

З плином часу нечисленні (з погляду українських потреб) носії державницього начала зазнавали дисперсії – розсіяння, розчинялись у просторі, серед націє- і державотвірних етносів. Частина пасіонаріїв була фізично знищена в різний час різними методами. Запанували хуторянство, хохляцтво, індивідуалізм, які вже не потребують розуму як національної цінності. Колективний розум нації заснув. Точніше кажучи, перейшов у своєрідний летаргійний стан. Не пробудився навіть у нинішньому, XXI столітті. Яскраве цьому підтвердження – Верховна Рада, в якій депутати впереваж керуються не розумом, а емоціями, тваринними інстинктами. Наші співвітчизники і зараз упереваж не мислять системно, державницькими категоріями. Їх (більшість людей) не хвилюються загальні проблеми, а лише власні. А сон розуму, як відомо з історії, породжує чудовиськ. «Я ніяк не можу вирішити: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох – свята правда» [Роман Купчинський].

Двадцять років тому Сергій Параджанов на запитання, яким йому бачиться майбутнє України, в доволі категоричній формі відказав: «Ніяким не бачиться». Відтак пояснив, що причина криється в характері українськім: «Хуторянство й боягузтво! Навчилися лиш знищувати одне одного, і все. А мужніх – одиниці!». На такий серйозний закид всесвітньо відомого кінорежисера мусимо довести і самим собі, і світові, що це не так.

Можливо, це буде сказано надто категорично-провокативно, але домінування емоційного начала, на наш погляд, аж ніяк не є ознакою державного розуму – брак власної національної держави упродовж століть є яскравим цьому підтвердженням. Та й впродовж останніх вісімнадцяти років власне українська етнічна спільнота-система упереваж не сприймала інтелект як необхідну данність для нормального функціонування системи-держави. Безумовно, чуттєва (емоційна) спільнота-система може народжувати індивідумів з яскравим інтелектом – вчених, композиторів, мистців, винахідників. Але не державотворців, наділених раціональним розумом, здатних до епохальних звершень, спроможних сконсолідувати маси для творення багатофункціонального державного організму – соціальної політико-економічної системи.

Аби розум етнічних українців не пробудився, чужинецькі «ескулапи» від політики цілеспрямовано продовжують «лікування» населення специфічними, модерними засобами. Найперш інформаційними: за допомогою телебачення, різноманітними масмедійними процедурами, збуджуюючи при цьому «емоційну» півкулю мозку і водночас піддаючи анестезії «розумову».

Але проблема не лише в традиційній для українців “суперечці” емоційного й раціонального. Річ у тім, що колективний український розум до всього ще й перебуває в стані своєрідної шизофренії – роздвоєння національної свідомості. Сім десятиліть брутальної совєтизації не могли не позначитися на світосприйманні багатьох етнічних українців. Про фізично знищених і поморених голодом-геноцидом наразі не йдеться, хоча ці фактори, безумовно, мали неабиякий вплив на свідомість українців. Не забуваймо і про новітню московську колонізацію й большевицько-совєтську окупацію України, особливо її південно-східного регіону, де й тепер “русскій дух” не зносить всього “неросійського”, зокрема й українського, європейського. Чим це пояснюється? Значною мірою масовою психологією, ментальність росіян. “Русский народ – глубоко несчастный народ, но и глубоко бесчестный, грубый и, главное – дикий лгун” [Іван Бунін]. “Мне кажется, что самой яркой чертой русского национального характера является жестокость… Говорю о массовой психологии, о народной душе, о масовой жестокости” [Максим Горький]. “Ему (російському народові. – О. Р.) нужно еще учиться, а не учить других” [з листа письменника А. Короленка до А. Луначарського]. Про російський великодержавний шовінізм, національне чванство, неповаагу до людей інших національностей писалося і говорилося (коли це ще дозволялося) і за совєтської влади. Але ми не про це.

Слід визнати, що єдиної етнічної української нації не існує. Проте Україна не по Дніпру розділена. Поділ між європейською і азійською Україною (її населенням) проходить в головах людей за ідеологічними принципами й уявленнями, способом життя. Саме ідеологічними принципами керувався такий собі “червоний отаман” Боженко, даючи дозвіл на постановку “Сватання на Гончарівці”. Цей київський столяр, який навіть по-російськи як слід не вмів розмовляти, ставив чітку вимогу “не грати виставу на контрреволюційній мові”. Діялось це вісім десятиліть тому. Але певні асоціації майже анекдотична історія викликає і сьогодні. Чи не так?

Коли помічаю вивіску “Товари з Європи”, ще раз переконуюсь, що поділ України на європейську й азійську таки в головах людей. Я “фігєю” (либонь, саме так емоційно висловилась би журналістка Тетяна Коробова) від зазомбованого вітчизняного електорату, закостенілого в своїй консервативності, який воліє купувати “товари з Європи”, не усвідомлюючи того, що принаймні географічно (а частково й ментально) Україна — це і є Європа. Віктор Ющенко в міру своїх можливостей і талантів упродовж президентської каденції намагався пояснити й довести це хохлам і малоросам. На жаль, регіональний патріотизм (не державницький) і совєтська ментальність впереваж затьмарює розум, аби це усвідомити. “Президент Ющенко намагався бути модератором суспільної дискусії з надзвичайно складних питань. <…> Виявилося, що його засвистують з порога, навіть не слухаючи. Тобто дискусії ніхто й не хотів – сама вже спроба започаткувати дискусію сприймалась як злочин. Передусім – даруйте чергове нагадування – у Кремлі” [Юрій Андрухович].

Процес прищеплення українцям європейської ідентичності вкрай складний і довготривалий. Ще б пак. Суспільність українська (етнічна) малоосвічена в культурному плані, вона продовжує перебувати в умовах цілковитої культурної окупації, яка після 1991 року лише посилилась. Відтак і народжуються новітні місцеві політичні зомбі, не здатні мислити, не спроможні аналізувати. Приміром, у Києві члени КПУ провели конференцію, ухвалиливши заяву «На захист пам’яті і справи І. В. Сталіна». У Запоріжжі послідовники “єдино правильного вчення” оголосили 2010 рік «роком сталінсько-ленінського призову до лав Комуністичної партії» та засудили резолюцію ОБСЄ, де сталінізм був прирівняний до нацизму, а в ухвалі Європарламенту комунізм було названо злочином проти людяності. Провокативні заяви і дії сучасних комуністів аж ніяк не вияв демократії. Це наслідок слабкості держави, в якій гору взяла чернь.

«Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і «інтелігент»... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності» [Іван Ільїн].

Чому новітні швондери і шарікови так ненавидять культуру? Поясненя просте: тому, що культура не підносить їх, як усіх нормальних людей, а принижує, дає відчути свою нікчемність. Постгеноцидну, постколоніальну спільноту, затиснуту міцними лещатими російськомовного кітчу, зумисне підгодовують російською попсою і блатним шансоном. Тому лише сильна українська ідентичність момже врятувати нас від “дружніх” обіймів північно-східного сусіда. І це добре розуміють в Кремлі. Саме тому “дружба народів-братів” змінилась чорною ненавистю з боку старшої/старшого сестри/брата і сучасних московських вождів. Можливо, така злоба до українців – жертв Голодомору викликана ще й тим, що жодна країна Східної Європи не потребує/не бажає дружби з Росією. Задаймо: "Що таке Росія без етнічних українців?" Відповідь очевидна. Бо є етнічні українці і в російській науці, і в мистецтві, і в кінематографі, і в політиці, і у війську. Та, на жаль, наші обрусілі землячки і є найбільшими ненависниками незалежної України.
“Совок” – квінтесенція “совєтської людини” – нікуди не щез. Живуть-поживають його нащадки серед різних соціальних прошарків. Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: "Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при "національній моделі" держава обов'язково буде антиукраїнською". Совєтський елемент зберігся. І “совків”, на жаль, здолати не вдалося. Був шанс їх перемогти після Майдану, але з тих чи інших причин дорогоцінний час був змарнований. “Добрих нагод було в нашій історії так багато, що деколи мені здається, що ми є народом прогавлених нагод” [Роман Купчинський].

14 жовтня 2004 року «Українська правда» надрукувала «Відкритий лист дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори». Суть цього послання зводилась до того, що «Янукович – це незворотність маріонеткової диктатури, Ющенко – це незворотність демократії. Янукович – це корумпована, криміналізована і шансонізована влада, Ющенко – це громадянські права і свободи. Янукович – це совок і блатняк, Ющенко – це шанс для культурного різноголосся. <…>. І якщо ЦЯ влада ТАК ненавидить ЦЮ людину, то наш вибір правильний».
Через п’ять років, у січні 2010-го, один із авторів цього листа письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю журналові «Главред» висловив цілком вмотивоване здивування: «Як може претендувати на «асоціацію з ЄС» країна, де голова парламенту – співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів – примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця – дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро?».

Помовчимо. Переконаний, що більшість населення сучасної України, не кажучи вже про депутатький корпус, потребує психоаналізу. Бо політичні реалії не можуть не насторожувати.

Громадяам України, було запропоновано вісімнадцять варіантів долі. Державної. Самостійної. Та найприкріше, що більшість виборців навіть не пробувала шукати відмінностей серед запропонованих вісімнадцяти шляхів руху України в майбутнє. Мовляв, нема з кого обирати.

Розумом Бог українців таки наділив, але, напевно, через найкращі у світі чорноземи частина мозку, яка відполвідає за логічне мислення, поступово атрофувалась.

Відтак люди упереваж керуються не державницьким розумом, а емоціями: вірю – не вірю, подобається – не подобається. Так само (емоційно) чинить і кожен із «претендентів на папаху», переконуючи виборців, вірити саме йому. Лише йому. І на те, як мовиться, нема ради.

Коли буде Україна? “Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить 4000 кілометрів. Коли буде 8 мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність” [Роман Купчинський]. У першому турі президентських виборів 2010 року свідомих українців-державників заледве вісім відсотків набралося (якщо всіх проукраїнських кандидатів рахувати).

“Не досягли ми тих висот, // Що сяють іншим в морі слави… // Бо помиляється й народ, // Коли немає ще держави”, — цілком слушно резюмував Володимир Сосюра у поемі “Мазепа”.

Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу “Універсум”,
кандидат філологічних наук