Ювілеї 2010-го

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 26 лютого 2010 Дата публікації Перегляди: 8945

10 подій з минулого століття, які мали знаковий вплив на становлення української нації та боротьбу за власну державність

1910, 1 липня – в боротьбі за створення українського університету у Львові загинув студент Адам Коцко

Ідея університету у Львові з українською мовою викладання сягає ще 1871 року, коли імператорським указом було скасовано університетське навчання німецькою мовою. До 1879 року університет був двомовним: польсько-українським і лише в цьому році поляки добилися виключного права на виклади своєю мовою. За означенням Костя Левицького боротьба за університет стала «альфою і омегою наших національних змагань».

1 липня 1910 року після чергового віча, проведеного українськими студентами в університеті, відбулась сутичка з поляками, внаслідок якої, від вогнепального поранення, загинув український студент Адам Коцко. Через пів року відбувся суд над учасниками тих подій, який назвали процес «101» - за кількістю підсудних. Цікаво, що всі вони були українцями й винуватими у смерті Коцка судді визнали також українських студентів.

1920 – створення в Празі Української Військової Організації (УВО)

У 1920 році, коли І Визвольні змагання українців зазнали поразки, офіцери Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії у Празі засновують підпільну революційну організацію, спочатку під назвою «Воля», а згодом усталеною назвою стала «Українська Військова Організація» (УВО). Комендантом УВО обирають полковника Євгена Коновальця.

Впродовж цілого десятиліття УВО була підпільною військовою силою, яка організовувала на Галичині бойові та пропагандивні акції, готуючи українське суспільство до боротьби за власну державу, а на міжнародній арені інформуючи світову спільноту про боротьбу, яку проводять українці на рідних землях. Між собою провідне членство називало УВО «Спілкою».

1930 (вересень-листопад) – проведення поляками супроти українців акції «пацифікація» (умиротворення)

Відповіддю на чисельні бойові та саботажні акції, які провадила УВО, у 1930 році поляки застосували нову тактику щодо українців, яка отримала назву «пацифікація» (умиротворення). Суттю «пацифікації» стали нищення приміщень українських господарських та культурних установ і переслідування інтелігенції.

«The Manchester Guardian» (від 14 жовтня 1930р.) так писала про пацифікацію: «Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов'язання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».

1940, 10 лютого – створення Революційного Проводу ОУН і поділ Організації на «бандерівців» та «мельниківців»

Після загибелі Євгена Коновальця (23 травня 1938р.) його найближчі співробітники ствердили, що за «усним заповітом» Провідника на його місце мав би прийти Андрій Мельник, який був соратником по зброї ще в Січових Стрільцях, а у 1920-х обіймав пост Крайового Коменданта УВО. І хоча Мельник ніколи не був членом ОУН, але на «Римському» Зборі ОУН (серпень 1939 року) його було обрано «Вождем» (саме так звучала його посада).

Втім, початок ІІ Світової війни й різне стратегічне бачення боротьби за незалежність України: орієнтація на власні сили (крайовики) та орієнтація на Німеччину (еміграційні кола) привели до організаційних розходжень, на які наклались й особисті непорозуміння та конфлікти. Відтак, 10 лютого 1940 року в Кракові було створено «Революційний Провід ОУН» на чолі із Степаном Бандерою. Ще через пів року, у серпні, Бандера писав листа до Мельника, закликаючи вкотре розглянути спірні питання й погоджувався визнати його за Провідника, але відповіді не отримав.

З лютого 1940 року офіційно структура Бандери використовує назви: ОУН-СД (самостійників-державників), ОУН-р (революційна), ОУН-б (бандерівці).

1950, 5 березня – смерть Командира УПА Романа Шухевича

Восени 1943 року, під псевдом «Тарас Чупринка», Роман Шухевич був призначений Головним Командиром Української Повстанської Армії. За дуже короткий час йому вдалося розбудувати велику партизанську мережу із якісною системою вишколів, організацією побуту та харчів партизанів, із своєю медичною службою. У 1946 році Шухевичу присвоюють ступінь генерал-хорунжого УПА.

Для ліквідації «Вовка» (під таким псевдо значився Шухевич в матеріалах НКВС) було створено оперативний штаб, до якого ввійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, прибулий з Москви генерал-лейтенант Павло Судоплатов, начальник ВВ МДБ Українського округу генерал-майор Фадєєв і начальник УМДБ Львівської області полковник Майструк.

5 березня 1950 року в селі Білогорща під Львовом Роман Шухевич загинув у бою з МДБ. Ймовірно, що Шухевич застрілив себе, оскільки привезений на розпізнання тіла батька син Юрій зауважив: «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правому боці обличчя було видно слід кулі, а під грудьми було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. «Значить, застрелився», — подумав я».

1960, 14 квітня – останній бій, проведений боївкою УПА

У 1954 році було заарештовано останнього Командира УПА Василя Кука, цей рік прийнято вважати завершенням організованої боротьби. Проте, надалі відбувалися одиничні акції повстанського руху. Останньою його жертвою з радянського боку став оперуповноважений УКДБ в Тернопільській області 22-річний лейтенант В.Стороженко, застрелений у лісі біля села Тростянець Бережанського району Тернопільської області. Останніми жертвами з боку ОУН стали П.Пасічний і О.Цетнарський, вбиті в ході оперативно-військової операції біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року. Дружина Пасічного Марія Пальчак, важко пораненою потрапила у руки КДБ й була засуджена до 5 років в’язниці та 10 років таборів.

1970, січень – початок видання В’ячеславом Чорноволом «Українського вісника»

Самвидавівський журнал «Український вісник» виходив у 1970-1972 рр. Тоді Чорноволу вдалося створити 6 випусків часопису, а в 1987-1989 було виготовлено ще 8 номерів. І хоча у вступному слові до перших чисел вісника стверджувалося, що видання «не антирадянське і не антикомуністичне», після арешту в 1972 році Чорновола було припинено видання журналу. «Український вісник» був настільки авторитетним, що його передруковували за кордоном французькою та англійською мовами, а після ув’язнення редактора з’явилося цілий ряд ініціатив щодо продовження його видання.

Відновлено його було після повернення Чорновола із заслання. А з 11 номера (1988 рік) «Український вісник» став офіційним видання Української Гельсінської Спілки.

1980 – масові арешти дисидентів у зв’язку з проведенням Олімпійських ігор в Москві

У 1980 році фактично було заарештовано останніх представників дисидентського руху, які ще перебували на волі. Масові арешти проводилися з метою «очистки» міст від дисидентів напередодні Московської олімпіади. Відтак було заарештовано О.Гейко-Матусевич, З.Красівського, І.Сокульського, В.Чорновола, В.Стуса, О.Мешко. В березні 1981 року ув’язнено останнього представника Української Гельсінської Групи (УГГ), який перебував на волі – Івана Кандибу (засуджений на 10 років таборів та 5 років заслання).

Інформація про діяльність УГГ надалі поширювалася лише за межами СРСР. Так, Надія Світлична, яка 1980 року емігрувала до США, видавала українською та англійською мовами «Вісник репресій в Україні». А Петро Григоренко та Ніна Строката-Караванська у 1980 році на Мадридській конференції з питань виконання Гельсінських угод мали виступи перед представниками міжнародних ЗМІ.

1990, 16 липня – прийняття «Декларації про державний суверенітет України»

Декларація Верховною Радою України про державний суверенітет стала одним із перших офіційних кроків на шляху до проголошення незалежності. В преамбулі документу йшлося: «Верховна Рада Української PCP, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території на незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.»

2000 – початок протестних акцій «Україна без Кучми»

Викрадення та вбивство 16 вересня 2000 року журналіста Георгія Гонгадзе й оприлюднення 28 листопада 2000 року Олександром Морозом «плівок Мельниченка» стали початком протестних акцій в Україні, які згодом привели до Помаранчевої революції та падіння режиму Кучми.

Перша протестна акція «Україна без Кучми» розпочалася 15 грудня 2000 року, а участь в даному русі взяли 24 партії та громадські організації, які представляли широкий спектр політичних сил України.

Святослав Липовецький

Національний портал