"БИКІВНЯ: ЗЛОЧИН, ОСВЯЧЕНИЙ ЗАКОНОМ"
У 1936-1941 рр. Биківнянський ліс став свідком завершення земного життя десятків тисяч людей. Людей, які були вбиті у мирний час і вбиті своєю ж владою. Їхню смерть санкціонували безліччю постанов, положень, директив, наказів, кодексів. Влада потурбувалася, щоб хоч у власних очах не виглядати сволотою.
Від самого встановлення більшовицького режиму червоний терор став нормою внутрішньої державної політики комуністів. Ще в 1918 р. було прийнято відповідну постанову Ради народних комісарів. У сталінський період кривавий репресивний механізм набув своєї довершеності.
Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. та його доповнення, прийняті у 1934 р., визначали перелік дій, за які громадян позбавляли життя. Першою у цьому переліку (ст. 54-1) зазначається така дія, як зрада батьківщини. Під цим поняттям радянські законотворці розуміли дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності СРСР, його державній незалежності або недоторканності його території, як-от: шпигунство, видача воєнної або державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча або переліт за кордон.
Наступні статті кримінального кодексу передбачали розстріл:
- за збройне повстання або вторгнення з контрреволюційною метою на радянську територію озброєних банд, захоплення влади в центрі або на місцях з тією самою метою і, зокрема, щоб силоміць відірвати від Союзу РСР і окремої союзної республіки будь-яку частину її території або розірвати укладені Союзом РСР з іноземними державами договори (ст. 54-2);
- за зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою або з окремими її представниками, а також за сприяння будь-яким способом іноземній державі, що воює з Союзом РСР або бореться з ним шляхом інтервенції чи блокади (ст. 54-3);
- при особливо обтяжливих обставинах за допомогу будь-яким способом тій частині міжнародної буржуазії, яка, не визнаючи рівноправності комуністичної системи, що приходить на зміну капіталістичній системі, прагне її повалити, а також тим суспільним групам і організаціям, що є під впливом цієї буржуазії або безпосередньо організовані нею, здійснити ворожу проти Союзу РСР діяльність (ст. 54-4);
- за схиляння іноземної держави або будь-яких у ній суспільних груп через зносини з їхніми представниками, використовування фальшивих документів або іншими способами до оголошення війни, до збройного втручання в справи Союзу РСР або до інших ворожих дій, зокрема: до блокади, захоплення державного майна Союзу РСР або союзних республік, розриву дипломатичних відносин, розриву укладених з Союзом РСР договорів тощо (ст. 54-5);
- за шпигунство, тобто за передачу, викрадення або збирання для передачі відомостей, що за змістом своїм є спеціально охоронюваною державною таємницею, іноземним державам, контрреволюційним організаціям або приватним особам, у випадках, коли шпигунство спричинило або могло спричинити особливо тяжкі наслідки для інтересів Союзу РСР (ст. 54-6);
- за підрив державної промисловості, транспорту, торгівлі, грошового обігу або кредитної системи, а також кооперації, вчинений з контрреволюційною метою через відповідне використання державних установ і підприємств або через протидіяння їх нормальній діяльності, а також за використання державних установ і підприємств або протидіяння їх діяльності, вчинене в інтересах колишніх власників або заінтересованих капіталістичних організацій (ст. 54-7);
- за вчинення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих і селянських організацій, і за участь у виконанні цих актів хоч би і особами, які не належать до контрреволюційної організації (ст. 54-8);
- за зруйнування або пошкодження з контрреволюційною метою через вибух, підпал або іншими способами залізничних та інших шляхів і засобів сполучення, засобів народного зв’язку, водопроводу, громадських складів та інших споруд або державного чи громадського майна (ст. 54-9);
- за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст. ст. 54-2 – 54-9), а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту під час масових заворушень, або з використанням релігійних чи національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному стані (ст. 54-10);
- за будь-яку організаційну діяльність, спрямовану на підготування або вчинення контрреволюційних злочинів, а також за участь в організації, утвореній для підготування або вчинення контрреволюційних злочинів (ст. 54-11);
- за активні дії або активну боротьбу проти робітничого класу і революційного руху, проявлені на відповідальній або секретній (агентура) посаді за царського ладу або у контрреволюційних урядів у період громадянської війни (ст. 54-13);
- при особливо обтяжливих обставинах за контрреволюційний саботаж, тобто за те, що будь-хто свідомо не виконає певних обов’язків або навмисно недбало їх виконає з спеціальною метою послабити владу уряду і діяльність державного апарату (54-14).
За всі перераховані злочини, окрім зради батьківщини, при пом’якшуючих обставинах передбачалося покарання - позбавлення волі на термін не менший як три роки, з конфіскацією всього або частини майна.
Майже дослівне цитування статей кримінального кодексу зроблено з метою, щоб продемонструвати, яке розуміння вкладали більшовики у визначення того чи іншого злочину, адже скорочена їх назва – «шкідництво», «тероризм», «саботаж» - можуть сприйматися сучасними пересічними громадянами як такі, що дійсно заслуговують на суворе покарання. Розгорнутий розгляд статей допоможе нам з’ясувати, чого ж насправді боялася радянська влада.
Наведені статті у кримінальному кодексі об’єднані у окремий розділ –«Контрреволюційні злочини», та й майже у кожній з них зустрічається слово «контрреволюційний». Це означає, що навіть після 20 років існування радянська влада відчувала себе у революційному стані, тобто стані надзвичайному, коли можна застосовувати будь-які методи для захисту «революційних здобутків», коли всюди ввижаються вороги, коли немає підтримки більшості народу – а значить наявне пряме узурпування влади.
Через це незгідних не навчали, не перевиховували, а ізолювали та знищували. При цьому у кримінальному кодексі розстріл лицемірно названо «вищим заходом соціального захисту». У статтях 54-2 - 54-12 та 54-14 цей вищий захід окрім розстрілу мав альтернативу - оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства союзної республіки і тим самим громадянства Союзу РСР та вигнання за межі Союзу РСР назавжди.
Якби більшовики насправді дотримувалися закону, то їм у боротьбі з контрреволюційними злочинцями довелося б з країни виселити більшу частину населення і наслідки у такому випадку були непередбачуваними. Тож розстріл був швидким і надійним засобом усунення незадоволених радянською владою. Він вимагав лише виділення місця для утилізації розстріляних тіл. І такі місця з’явилися біля всіх міст і містечок, де орудували «трійки» і виносили свої криваві вироки.
У Києві трупи закатованих безсистемно закопували на Лук`янівському та Байковому кладовищах, біля Биківні та в інших місцях, а коли забракло місця – на спеціально відведеній у 1937 р. рішенням Київської міської ради ділянці Биківнянського лісу.
Дослідниками ще не з’ясовано, які злочини найчастіше інкримінувалися мешканцям Києва та Київської області, засудженим до розстрілу. Та візуальний перегляд переліку справ розстріляних дозволяє зробити висновки, що досить часто фігурували статті 54-3 та 54-4 кримінального кодексу. Зв’язки з громадянами іноземних держав були на той час для Києва досить поширеним явищем, адже місто населяли представники багатьох національностей, які мали родичів за кордоном, окрім того чимало киян мали родинні та дружні зв’язки з емігрантами періоду революційних та післяреволюційних часів. Контрреволюційну ознаку таким зв’язкам НКВСівці надавали досить легко, адже для цього не вимагалося зібрання ґрунтовної доказової бази, достатньо було під фізичним тиском змусити арештованого підписати зізнання.
Найлегше фальшування розстрільних справ вдавалося за статтею 54-10. Будь-які критичні розмови на адресу радянської влади кваліфікувалися як пропаганда та агітація до контрреволюційних злочинів.
Окремої уваги заслуговує стаття 54-8 – про «тероризм». Контрреволюційним злочином вважалося не саме по собі здійснення терористичного акту, а лише проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих і селянських організацій. У 1934 р. постановою ЦВК та РНК СРСР було внесено зміни до кримінального кодексу, які передбачали спрощений розгляд справ про тероризм. Слідство у цих справах мало закінчуватися у термін не пізніше десяти днів; звинувачувальний вирок вручали арештованим за добу до розгляду справи у суді; справи слухали без участі сторін; касаційного оскарження вироків та подання клопотань про помилування не допускали; виконання вироку про вищу міру покарання здійснювали негайно після винесення вироку.
Такий формальний підхід до ведення справ згодом був перенесений на всі справи періоду масових репресій, та й власне масовий характер покарань, запрограмований партією, був можливий лише за такого способу фальшування злочинів.
Кримінальний кодекс став нормативною базою розгортання більшовицького терору у 1937-38 р.р. Також партійна верхівка потурбувалася і про політичне обґрунтування активізації репресивних заходів. З 23 лютого по 5 березня 1937 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), на якому пролунали доповіді про необхідність застосування методів «викорчовування та розгрому» у боротьбі зі шкідниками, диверсантами, шпигунами та вбивцями, які заполонили всю країну.
Ще до завершення пленуму, 27 лютого нарком внутрішніх справ М. Єжов подав на затвердження членам Політбюро перший список осіб, які підлягали суду Військової колегії Верховного суду СРСР. Почалися масові чистки в армії та серед партійних працівників. А з середини літа 1937 р. розстріли серед простого народу були поставлені на конвеєр. 2 липня 1937 р. Політбюро приймає постанову «Про антирадянські елементи». Відповідно до неї партійні та НКВСівські працівники мали взяти на облік всіх куркулів та карних злочинців, які поверталися з таборів, щоб найбільш небезпечні з них були арештовані та розстріляні.
Безпосередній механізм здійснення репресій щодо вказаних категорій та інших антирадянських елементів (членів повстанських, терористичних формувань, небільшовицьких партій, активістів релігійних організацій тощо) визначався оперативним наказом народного комісара внутрішніх справ від 30 липня 1937 р. № 00447. На виконання наказу надавалися ліміти на розстріл та чотиримісячний термін. Директивами НКВС (3 листопада, 11 грудня 1937 р., 31 січня 1938 р.) масові репресивні операції продовжувалися та визначалися додаткові ліміти на здійснення вищої міри покарання.
Паралельно з «куркульською» операцією з 11 серпня 1937 р., відповідно до оперативного наказу народного комісара внутрішніх справ № 00485 розгорнулися репресії проти поляків. Звинувачені у шпигунстві, диверсіях, шкідництві та належності до повстанських організацій представники польської національності підлягали розстрілу. В першу чергу під руку НКВСівців підпадали особи, що працювали у військово-стратегічних сферах. Для ухвалення рішення створювався позасудовий орган «двійка», до якої ввійшли народний комісар внутрішніх справ та прокурор СРСР. Вироки призначалися заочно, за укладеними на місцях списками. Згодом дія цього наказу поширилися на румунів, латишів, греків тощо.
17 грудня 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) рішенням «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства» визнало незаконність здійснених масових репресій, хоча й названо це було «недоопрацюванням в роботі органів НКВС та прокуратури». Працівники НКВС звинувачувалися у недостатній агентурній роботі, у спрощеному веденні слідства, коли обмежувалися отриманням зізнань арештованого, а документальних даних не збирали. При цьому прокуратура не вживала належних заходів для усунення цих недоліків, зводячи свою діяльність до простої реєстрації та штампування слідчих матеріалів.
У рішенні також зазначалося, що такі недоліки стали можливими лише через те, що до органів НКВС та прокуратури прокралися вороги народу, які всіляко намагалися відірвати їх роботу від партійних органів, відійти від партійного контролю та керівництва і, таким чином, полегшити собі та своїм спільникам можливість продовження антирадянської підривної діяльності.
Партійне керівництво намагалося перекласти відповідальність за масові злочини на «ворогів народу», проти яких воно і боролося. Та на щастя, документи, що санкціонували репресії дійшли до сучасників. Німими свідками владного злочину постають могили розстріляних, що є красномовнішими ніж всі закони разом взяті, якими «освячували» вбивства людей.
І тепер Український інститут національної пам’яті та Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» встановлює історичну справедливість і доводить до відома громадськості факти та злочини сталінського режиму проти людяності.
Бичек В.В., Безпаленко В.В., Привалко Т.В.