Москва, Маросєйка

НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. 1654 р. БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ВИГОЛОШУЄ ПРОМОВУ У ПЕРЕЯСЛАВІ. ГРАВЮРА. 1880-ті рр. / ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «З УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ», КИЇВ, «МИСТЕЦТВО», 1991 р.

Стаття Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» написана 1954 року в Бостоні. Цього часу у СРСР помпезно святкували 300-річчя возз’єднання України з Росією. Шевельов не сумнівався, що святкування Переяслава неминуче колись закінчаться. Його аналіз свідчив, що для України далеко не все ще втрачено. Треба тільки знати своїх головних ворогів. І він їх назвав: Москва — кочубеївщина — провінціалізм.
Чи змінилося щось відтоді?

Володимир ПАНЧЕНКО

Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками» (майстрами випікання московських млинців) у другій половині XVII сторіччя розташувалися двоє «подворьєв» — Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці — це зіпсоване слово «Малоросєйка». (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького.) Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в XVII столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.

Великий і розмашний план культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця XVI століття. Не без впливу цього плану був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього плану київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 року, Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 року, а митрополит Петро Могила присилав 1640 року Ігнатія Старушича із пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяслава. Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Харлампович підрахував, що у другій половині XVII століття в самому тільки місті Москві було сім монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами, а один з них навіть був переданий у зв’язку з цим у відання Малоросійського приказу! Українські приходні наклали потужний відбиток на культуру тогочасної Москви. Вони в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили. Славнозвісна реформа патріарха Нікона, що доглибно струснула російською церквою, була фактично проведена з участю українців, виходців із Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, пізніше відома під назвою Слов’яно-греко-латинської, після короткого періоду, коли нею керували греки брати Ліхуди, а потім ніхто не керував, від 1700 року фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних 64 років вона мала 19 ректорів, із них один був грек, два — росіяни, а решта 16 — українці, вихованці Київського колегіуму. Такий був і склад викладовців.

Після смерті останнього російського патріарха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700—1762 рр., за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в XVII сторіччі церква раз-у-раз означала культуру, а культура — церкву. Нове, доти нечуване вливалося в консервативну Москву через Малоросєйськоє подворьє на Маросєйці.

Не з легким серцем ішла українська інтелігенція в Москву. Вона добре знала, що таке Москва. «Катехізис» Лаврентія Зизанія видали, але з страху перед можливими єресями без титульної сторінки. «Учительне євангеліє» Кирила Ставровецького засудили за єресі й спалили. Ще була свіжа пам’ять про перші десятиріччя XVII століття, коли українських священиків і ченців не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге, своїм звичаєм. Іще 1632 року з нагоди прибуття групи українських ченців був виданий наказ: «А в церковь их не пущать, а пения слушать в трапезе или в паперти, а святыни им никакие не давать и крестом воздвизательным не благословлять и ко образом не прикладываться». У 1652 році, за два роки перед Переяславом, чужинців виселено з Москви до Німецької слободи, а малоросія н и н — це ж було для тогочасної Москви те саме, що литвин, що поляк, що іноземець взагалі.

Сучасник писав 1666 року: «Малоросам і смерть не така страшна, як відіслання до Москви». Дмитрові Тупталові виклик до Москви коштував нервової хвороби. Стефан Яворський, призначений бути Рязанським єпископом, утік був із Донського монастиря в Москві, де його потім тримали під наглядом. І далі люди почували себе чужими у чужому московському світі, чужими до самої смерті. Навіть Теофан Прокопович, близький співробітник Петра І, головний ідеолог новонароджуваної російської імперії, навіть він у передсмертні дні підсумовував своє життя:

Ні з каких сторон світа
не видно,
Все ненастьє,
Ніт і надежди, о многобідно
Моє щастьє.

Многобідне щастя — чи можна влучніше оцінити щастя людини, що досягла найвищих верховин суспільної драбини, — що їй заздрять, — але вона почуває себе кінець кінцем усім і всьому чужою...

Було б хибно зводити цей рух до шукання кар’єри. Це був також ідеологічний рух. Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав і все-таки рушали до Москви. Рушали, може, саме тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, що на ньому стояла Москва. Бо це було, чи принаймні здавалося, передумовою можливості завоювати Москву. Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії. Це слушно. Але в умовах 1654 року не був із конечністю закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Нічого майже не втративши політично, — адже Україна зберігала цілковиту внутрішню незалежність і майже цілковиту незалежність зовнішніх зносин, — умови зобов’язували її тільки прийняти Московського воєводу й залогу до Києва і повідомляти Москву про посольства до Польщі чи Туреччини і про вибори гетьманів, — Україна, здавалося, діставала військову допомогу, а головне — їй відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда.

Це була доба — XVII сторіччя, — коли формувалися національні держави на Заході, але в ідеології панували універсалістичні концепції. Київ, відроджений осередок України, стояв перед очима тогочасного українця другим Єрусалимом. Він був центр церкви, значить — центр культури. Звідти мав возсіяти світ на весь християнський світ. Ворогом були турки, що володіли греками і християнським Близьким Сходом. Знаряддям, я повторюю, знаряддям визвищення другого Єрусалиму — Києва — мала стати Москва. Її військова сила мала здійсняти програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Ѓалятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського, — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології.

Поза цією суб’єктивно-ідеологічною стороною справа мала об’єктивну, історичну сторону. Я сказав: XVII сторіччя було в ідеології добою універсалізму, фактично — воно було добою ставання національних держав. Нова держава постає тільки в перемозі над своїми сусідами. Згадаймо ставання Німеччини вже у XIX сторіччі. Для об’єднання німецьких земель були потрібні війни на півдні, півночі й заході. «І на чотири боки шаблі». Україна Богдана Хмельницького мала подолати щонайменше Польщу, Туреччину й Москву. Вона це здійснювала. Військово вона змагалася з Польщею й Туреччиною. Було актом державного розуму спробувати скорити Москву іншими методами. Коли ми говоримо про нашу сучасність, ми добре знаємо, що війни ведуться різними методами, що вони бувають гарячі й холодні, що вони тривають і коли підписано мир і коли миру підписати не можна. Чому ми не хочемо зрозуміти цього для XVII сторіччя?

Навіть військово Переяслав не був кінцем боротьби. Після нього Україна розгромила Москву під Конотопом у липні 1659 року і була розбита на полтавських горбах у липні 1709 року. Тим більше тривала боротьба в культурі.

Якщо і там Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед — із причин, закладених у самому українському житті того часу. Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх унутрішніх ворогів. Повне розуміння цього приписується ще Мазепі. Хіба нагадати про звернення Інокентія Ѓізеля, або Лазаря Барановича, або багатьох інших — прислати московських стрільців в Україну? Або про те, що коли Дем’ян Многогрішний хитнувся від Москви, його заарештувала не Москва, а таки група київської старшини, що дійшла була навіть до того, що просила дати на гетьмана «боярина великороссийских людей»? Комплекс Кочубеївщини — і тільки він — уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні. Розріст цього комплексу змусив Мазепу до суворої конспірації, що не дала йому змоги військово підготуватися до бою під Полтавою. Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Само зрозуміло, Петро й Росія влучно використали це, як використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу Кочубеївщини хай говорять історики й психологи. Він живе й досі.

Культурно Переяслав став початком поразки з глибших причин. Культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в принципі можливе. Колись подолана римськими легіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Іспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи. Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є, одначе, культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя.

Доба бароко — одна із золотих діб нашої культури. Архітектурні споруди Мазепи, проповіді того часу, початки театру, різьба й малярство, початки гравюри — лишилися у сторіччях, вони і в наш час впливають на українське мистецтво. Одначе вони мали свою стелю. Українська культура доби бароко була суто церковна. Культура була при церкві, і церква означала культуру.

Поки так було і в Росії, українська культура була в наступі. Ми бачили, що вона завоювала церкву, мовно-богословську освіту й науку, зв’язані з релігією мистецтва. Та цього було мало для XVIII сторіччя — доби секуляризації науки, мистецтва, культури в цілому. Європа вже не жила церковною культурою, Петро І іще використовував Яворського й Прокоповича як діячів церкви. Але він уже дивився на Захід, щоб украсти звідти потрібні йому елементи нової технічної культури. Потай вирушає він до «люторів», переодягнений теслею, щоб опанувати секрети техніки. У наш час ці функції виконують люди нижчих ранѓів, але суть лишилася та сама: використати технічну культуру Заходу для зміцнення варварських основ своєї держави. Серед «птахів гнізда Петрового» ми знайдемо чимало німців, чимало росіян, але не українців. Бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї. Але Петро справді виграв бій на культурному фронті тим, що він відгородив Україну від Заходу. Зв’язок ішов через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз — Санктпітербурх, не через Київ. У Києві тим часом лишили Академію більш-менш як вона була. Вона була безпечна. Хто не йде вперед, відстає. Відставання було безнадійне. Тоді як російська культура свою церковну сторону доповнювала новою, технічно-світською, українська лишалася на старому місці. Так вона ставала старомодною. Старомодність означає смішність. Смішність убиває культуру.

Остання постать цієї культури в її незайманому вигляді був у 1760-х роках Арсеній Мацієвич, єпископ Ростовський. Він із дивовижною впертістю боронить програну справу — незалежність церкви від держави. Для нього світ обмежений рамками церковного життя. Смішний, надокучливий, він на домагання Катерини ІІ стає перед суд єпископів, його засуджують до ув’язнення в монастирі, але він не вгамовується й там. І 1767 року його переводять до талліннської фортеці, де він доживає віку, позбавлений навіть власного ім’я. Наказом Катерини в’язня іменують Андрій Враль. Захід, до якого, здається, не додумалося навіть МВС. Дата ув’язнення Мацієвича невипадково збігається із датою скасування Гетьманщини. Це була одночасна ліквідація початого в Переяславі українського наступу — політично на Україні, культурно — в Росії.

Відгомони переяславської концепції українського культурного наступу на Росію лунають і геть пізніше. Хіба що інше — трагедія Гоголя, що пішов завойовувати Росію для українського морального кодексу, для українського розуміння мистецтва, чиє мораліте про мертві душі було пласко сприйняте різними Бєлінськими як облічітельная література, чиї «Вибрані місця із листування з друзями», куди Гоголь уклав усю свою душу, були висміяні й несприйняті? І тому — природний вислід трагічного непорозуміння — спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення — так близько від Маросєйки, у Москві на Нікітському бульварі, і так близько до двосотих роковин Переяслава — в лютому 1852 року.

Або на початку революції спроба українських комуністів «влитися» в російську суттю комуністичну партію, щоб «розлитися й залити» її? Завжди те саме — універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціальним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну, — і поразка, і трагедія.

Але в глибині найбільшої поразки, коли Україна втратила рештки політичної незалежности, коли літературною мовою України стала російська, що нею писали, скажімо, Капніст і автор «Історії Русів», що нею намагався писати Сковорода, — тоді починається перегляд переяславської концепції. Капніст починає його протестом проти російської держави в ім’я української людини:

«Под игом тяжкия державы
потоками льют пот кровавый
и зляе смерти жизнь ведут».

«Історія Русів» відроджує елементи українського державництва. Приходить Шевченко, що синтезує ці елементи, споює їх з новим універсалізмом — кирило-методіївський панславізм із центром у Києві (всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не жертвувати своїм власним). Подальшу історію вже знають читачі, вона пишеться щодня далі.

Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава.

Москва підкреслює «русско-украинские культурные связи». Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не пов’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм?

Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости.

Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся Росія урочисто відзначала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому — всім відомо.