Чи варто Україні некритично запозичувати модні європейські доктрини?
Понад 20 років відновленої незалежності України уможливили не лише обговорення проблематики лібералізму і європеїзму в новопосталій державі, але й спроби втілення цих ідей в соціально-політичне й духовне життя країни. Проте впадає в око, що обговорення специфіки явищ, що описуються вищенаведеними поняттями, набуло на наших теренах дещо некритичного характеру; це ж стосується й чималої низки інших ідейних запозичень із арсеналу західної цивілізації.
Часто-густо ліберальні конструкції економіки і політики сприймаються як цілковито позитивні, єдино можливі, як беззаперечні істини. Таке сприйняття змушує згадати деякі елементи релігійного світобачення й мислення. Критичне ставлення до лібералізму (як і до будь-якої іншої доктрини) зовсім не означає заперечення чи відкидання ліберальних постулатів. Ідеться тільки про з’ясування меж можливого, вірогідних параметрів застосування, адекватності тлумачення і інтерпретацій стосовно конкретних умов України. Адже лібералізм (як і всяке взагалі вчення) опосередковується історією, певними національно-культурними організмами, різними типами соціумів тощо. Внаслідок цього постає питання про прочитання загальних доктрин тими чи тими конкретно-історичними спільнотами, в нашому випадку – українською, бо прочитання може бути помилковим, неточним, неповним, спотвореним випадково чи свідомо тощо.
Ще важливішою є проблема прищеплення доктрини, що виправдала себе деінде, до іншого соціуму, з його специфічними, особливими соціально-ментальними матрицями, що сформувалися протягом століть.
Наскільки мають змінитися ці попередні форми, щоб асимілювати доктрину, і наскільки вона має змінитися, щоб, зберігши свої основні, найсуттєвіші риси, не бути інородним тілом для даного суспільства?
Кожна країна має свій шлях імплементації універсальних теорій
Те, що всі ці питання не є штучними і становлять не лише академічний інтерес, засвідчують події на Близькому Сході, де Захід намагався впровадити демократію західного штибу, але з цілком прогнозованими невдачами. Соціальне реформаторство в країнах із різною історією і культурою не може за визначенням бути ідентичним. До речі, найбільш успішний реформатор в мусульманському світі Кемаль Ататюрк кілька разів щиросердно намагався запровадити в Туреччині у 1920-30-х елементи демократії та багатопартійності, але щоразу був змушений повертатися до авторитарного управління, бо будь-якими послабленнями негайно користувалися тодішні радикальні ісламісти з метою відновлення халіфату та початку «священної війни» проти «невірних» усього світу. І тільки через десятиліття, коли реформи дали свої плоди, став можливим перехід до демократії. Невже цей досвід нікого і нічого не навчив?
Практичний досвід такого реформаторства показує, що кожна країна має шукати свій власний шлях імплементації найважливіших положень універсальних теорій. У багатьох суспільствах із запізнілим розвитком часто є спокуса втілити успішне вчення, апробоване в інших регіонах світу, без напруженої тривалої адаптації, сказати б, революційно-ентузіастичним шляхом, незважаючи на рівень реальної готовності власної країни безболісно, а тим більше успішно, прийняти новації, які групами місцевої інтелігенції переживаються як абсолютна істина, як шлях мало не містичного порятунку і панацея від усіх соціальних лих.
Не буде відкриттям заявити, що такий ентузіастично-некритичний підхід до зарубіжних ідеологічних віянь властивий певній частині української інтелігенції, насамперед, якщо говорити про сучасну Україну, тим, хто веде свою дослідницьку роботу на іноземні «гранти», або живе за кордоном більше, ніж в Україні. Некритичні запозичення є другою стороною неглибокого знання особливостей своєї країни, власної національної ідентичності, характеру і ментальних рис народу. Деякі українські інтелігенти справді живляться фольклорно-міфологічними уявленнями про Україну і українців, через те доволі легко беруть на озброєння модні на Заході ідеї, що мають лише один дрібний недолік: абсолютну їхню непридатність в сучасних реаліях України, що однак не заважає деяким нашим інтелектуальним колам із великим ентузіазмом хапатися за ці ідеї, сприймаючи їх як символ віри навіть тоді, коли ця ідеологічна мода в самій Європі вже вважається «секонд-хендом».
Досвід створення ринкової економіки і вільного суспільства в Україні стверджує, що далеко не всі успішні на Заході доктрини позитивно спрацюють і в Україні. Скажімо, класичний західний лібералізм ставить права та інтереси окремої людської особистості вище за інтереси держави та нації. Але це врівноважується цілою системою стримувань і противаг, що формувалися в процесах зміцнення і емансипації держав, не дозволяючи свободі особистості перетворюватися на руйнівний для суспільства зоологічний індивідуалізм. Очевидно, що в Україні, де держава переживає процес становлення і самовизначення, таких стримувань і противаг ще не існує, а це зумовлює неминучі певні обмеження ліберальних ідеалів, що без таких обмежень можуть стати ідеологічним знаряддям руйнації української державності. Проте чимало «просунутих» інтелектуалів усупереч усім цим обставинам вимагають безмежного лібералізму в його найбільш екстремальних проявах.
Постмодерн – це не завжди сучасно
Це насамперед прихильники так званого постмодернізму, що заповзято дискредитують усталені цінності українського соціуму, пропонуючи псевдоліберальні ідеологеми самореалізації індивіда за будь-яку ціну, безвідносно до норм і інтересів суспільства, демонстративно нехтуючи нормами громадської моралі. Такий псевдолібералізм має тенденцію перетворюватися на банальну антиукраїнську діяльність. Про це промовисто свідчить приклад ліволіберального активіста, такого собі Олександра Володарського, який на знак протесту проти неналежної діяльності парламенту влаштував голяка під стінами Верховної Ради імітацію статевого акту, за що був цілком законно підданий арешту і кілька місяців перебував за ґратами. Багато представників псевдоліберальних кіл України оцінили цю наругу над елементарними засадами громадської пристойності як «боротьбу за свободу самовираження», а покарання – як «жорстоке переслідування і порушення прав людини». Опинившись за межами України, пан Володарський звернувся до населення України із закликом, де була й така формула: «Смерть нації! Слава ворогам!»
До цього ж ряду належить спроба псевдолібералів влаштувати в одному з приміщень Києво-Могилянської академії майже порнографічну виставку під назвою «Українське тіло». Після її заборони ректоратом розпочалася масована кампанія в ЗМІ «проти придушення творчої свободи». Симптоматично, що професор Римського університету Ла-Сапієнца Оксана Пахльовська у відповідь зазначила, що жоден європейський університет не дозволив би такого неподобства на своїй території.
Нинішній псевдолібералізм є окремим проявом загальнішого явища – плебейського лібералізму з тенденцією карикатурно-екстремістського загострювання тих чи тих окремих постулатів ліберального вчення, коли вихоплюються лише деякі ліберальні положення і роздмухуються до самозаперечення і самодискредитації шляхом використання відомої в логіці процедури – reductio ad absurdum.
Отже, є дуже багато запитань, на які українські інтелектуали мають відповісти собі та українському народові: «Що таке Європа?», «Що означає бути європейцем?», «Що таке лібералізм справжній і карикатурний?», «Що таке європейська Україна?». Без відповіді на них наш шлях до ЄС буде мандрівкою із заплющеними очима в розрахунку виключно на щасливий збіг обставин, на те, що геополітично, ідеологічно і морально все владнається само по собі. Проте досвід наших успішніших сусідів показує, що так не буде. Українцям доведеться зробити велику роботу, всім українцям, але насамперед інтелектуальним силам країни.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
{module mod_knopka_comments}