Faceбунт

Рівень суспільного незадоволення в Україні продовжує зростати. Сьогодні його вже просто неможливо не помічати ― воно всюди: на вулицях, у магазинах, офісах, квартирах, незалежно від того, на якому березі Дніпра вони розташовані. Воно присутнє в медіа, незалежно від їх політичної орієнтації та власника. За три роки команді Януковича вдалося реалізувати те, чого не могли зробити попередні президенти ― об’єднати Україну, щоправда, лише в ненависті до встановленого ними режиму.

Найбільший урожай громадського несприйняття сьогодні пожинають силові відомства. Це невипадково, адже саме міліціонери і є тими представниками влади, з якими громадянин може (хоч не завжди хоче) найчастіше перетинатися чи то у великому місті, чи то в маленькому селі. Врешті, влада є не чим іншим, як легітимізованою можливістю застосування сили супроти інших. Тому зловживання стають найпомітнішими саме у використанні цієї сили ― до когось надмірному, а до когось, навпаки, вкрай поблажливому. Українські правоохоронці останнім часом прославилися тим, що «недобачають» відверто злочинні дії, які чиняться у них на очах, а то й самі активно долучаються до них, виконуючи функції, дуже далекі від правоохоронних.

Нахабні дії влади мобілізують протести активної частини громадян, які не змовкають останні три роки. Але вони поки що не є небезпечними для керівництва країни, адже вся протестна енергія каналізується або в нескінченні інтелектуальні дискусії про плани перебудови країни, або в локальні і короткотривалі вияви громадської непокори.

Головним майданчиком для перших стали соціальні мережі, такі як Facebook. Дискусії, що зав’язуються на інтернет-форумах, часто дуже цікаві та сприяють розгляду багатьох важливих питань суспільного розвитку з участю як фахівців, так і дилетантів. Віра про те, що інтернет-ресурси можуть стати головним інструментом революційних змін, різко зміцніла після подій так званої арабської весни 2011 року, які привели до падіння авторитарних режимів у кількох країнах. Мільйони користувачів соціальних мереж у всьому світі, пишучи свої пости в соціальних мережах, робили це з певністю, що їхні слова матимуть великий вплив не лише на інших читачів, але й на події в довколишній реальності.

Такі очікування почали різко спадати після того, як захлинулися масові протести в Росії 2011―2012 років. Попри те, що мережі проявили себе чудовим засобом комунікації і навіть мобілізації незадоволених, їхньої ефективності забракло для того, аби зорганізувати злагоджені дії протестантів у реалі. Невиправдані надмірні очікування призвели до надмірного розчарування ― з’явилося чимало голосів про те, що насправді жодної практичної користі від Facebook немає і він надається лише для вивішування «котиків» та іншого «мімімі-контенту».

Натомість в українській провінції, де рівень доступу до Інтернету досі дуже невеликий, незадоволення діями влади виливалося у справжні вуличні протести, часом із завзятими сутичками. Люди виходили захищати власність чи земляків від свавілля місцевих чиновників. Прикметно, що такі бунти охопили терени України, які донедавна не відзначалися особливою громадською активністю, їхніми учасниками були здебільшого люди без якогось громадсько-політичного досвіду.

Тож ці дії, з одного боку, вселяють надію, що українці здатні зорганізуватися для захисту своїх інтересів. З іншого боку, локальні протести, які здебільшого завершуються безрезультатно, демотивують їхніх учасників продовжувати справу. Дуже швидко стає зрозуміло, що проблему, пов’язану з нахабністю чи злочином конкретного чиновника, неможливо вирішити на місцевому рівні ― він виявляється родичем когось більш високопоставленого, або ж його дії виявляються виконанням вказівок вищого керівництва. Врешті хвиля протесту розбивається об мур, фундамент якого сягає Києва. А незабаром, коли зацікавлення місцевою проблемою спаде (якщо воно взагалі було, адже далеко не всі з них можуть привернути увагу медіа), про неї перестануть писати газети та демонструвати телеканали, до домівок особливо активних громадських активістів завітають представники тієї самої влади, даючи зрозуміти іншим, що принцип «не висовуйся» досі актуальний.

Обидва вияви суспільного незадоволення відбуваються в цілком різних площинах і фактично не перетинаються. Тому ситуацію в Україні можна охарактеризувати новим словом ― Faceбунт. З одного боку, купа розумних і талановитих із геніальними планами перетворень у країні, але нездатних вийти в реал. З іншого ― періодичні спалахи народного бунту, безрезультатні, тому що їхні учасники не мають жодних планів та уявлення, що робити далі, та не вміють донести інформацію про свої дії до загалу.

Останні події у Врадіївці, коли народний бунт знайшов жвавий відгук у медіа (зокрема, завдяки й соціальним мережам), свідчать: ці площини можуть зближуватися і в результаті змусити до реакції найвище керівництво країни. Але очевидно, що просто поширення інформації про локальні протести не здатне перетворити їх у початок серйозних змін. Для цього інтернет-розумники мають не боятися стати «народниками» і працювати на вулиці. Люди ж, що виходять на протест, спонукувані конкретним виявом хамства чи злочину, мають бути готовими до системної боротьби і розуміти, що з іншого боку барикад може бути хтось значно поважніший, ніж дільничний міліціонер.

Автор — Володимир В’ятрович

Джерело: ТСН.ua

{module mod_knopka_comments}