Володимир (Владіміровіч?) Великий
У Москві відбулася ще одна псевдоісторична пропагандистська вистава. Поблизу Кремля встановили пам’ятник першохрестителю Русі київському князю Володимирові Великому, він же Володимир Святий.
На імпрезі були присутні Владімір Путін і вся камарилья кремлівських начальників. Ясна річ, що жодної згадки про зв’язок Володимира Великого з Києвом не прозвучало. Зате його назвали «засновником Російської держави» (???). Ще ніколи в призвичаєній до цього Росії історична сваволя не була такою абсолютною: якщо факти суперечать російським політичним фантазіям, то гірше для фактів. Історичні оцінки в цій країні змінюються часом радикально залежно від коливання політичної кон’юнктури.
Недаремно на це звернув увагу ще Вінстон Черчилль, який сказав: «Росія — це країна з непередбачуваним минулим». Проте до Путіна в Москві ще дотримували якихось мінімальних норм пристойності в офіційній політиці національної пам’яті. Тепер абсолютно зухвало показують усім: «Історія матиме такий вигляд, як нам треба». А хто проти, той русофоб і негідник.
З погляду притомного історичного наративу твердження Путіна та його радників є абсолютним історичним абсурдом. Тому, що не був Володимир Великий засновником Російської держави, бо її тоді ще не було. Шукати її коріння треба в землях Суздаля, Рязані й Володимира-на-Клязьмі, але аж ніяк не Києва, Переяслава й Галича. Десь на підсвідомому рівні фальсифікатори таки мають це на увазі, тому й намагаються відірвати князя Володимира Святославовича від Києва та зробити його міфічним засновником Росії. Всі ці кремлівські псевдоісторичні зусилля мають насправді войовничо-політичний характер і на рівні соціальної символіки покликані продемонструвати головний напрямок сучасного російського імперського експансіонізму — на Київ. Бо без Києва вся архітектоніка російського імперського міфу руйнується. І тоді Росію треба починати або з російських земель імперії Чингізидів (як тут не згадати слова Маркса, що не в суворій славі норманської доби, а в кривавому болоті монгольського рабства народжена Росія…), але такий історичний початок не дуже престижний у контексті претензій на гегемонію в Європі, або з XVI століття з особи Івана Лютого, що теж не дуже комфортно в експортному варіанті російської історії.
Тому не залишається нічого іншого, як так чи інакше підкорювати Україну, Київ. Адже російська імперська парадигма без України, Києва не працює. Звісно, Путіну на особистісному рівні легше, бо він сам нічим з Україною не пов’язаний (крім провалів із Януковичем), як Сталін із Грузією, а Гітлер з Австрією, де і перший, і другий мали неформальний обов’язок покласти свої батьківщини на вівтар імперії, інакше їхнє становище на чолі СРСР і Великої Німеччини було б двозначним. Справді, цікаве питання, якою була б кар’єра товариша Джугашвілі в Москві, якби Грузія залишалася незалежною державою? Австрієць Гітлер теж мав би проблеми (він довго не міг здобути німецьке громадянство) чи принаймні непорозуміння, якби не стався аншлюс Австрії. Проте й нинішня московська влада усвідомлює, що політично доцільна російська історія без України, Києва видається внутрішньо суперечливою.
Пам’ятник князю Володимирові Великому в Москві є матеріалізованим знаком того, що Кремль не збирається відмовлятися від стратегічної мети: поглинання України тим чи іншим способом.
Безумовно, всі ті московські вистави з пам’ятниками, назвами російських атомних підводних човнів на честь Володимира Великого та Володимира Мономаха не мають нічого спільного з історичною правдою. А коли в Москві про неї дбали? Російський боярин Хворостянин ще в XVII столітті сказав: «Московские люди сеют всё рожью, а живут всё ложью».
Типовим для російської політики є загарбання не тільки чужих територій, а й чужої історії, чужих героїв і чужих досягнень. А коли це не вдавалося, створювали російську «альтернативу».
Після 1945 року, коли мільйони радянських солдатів повернулися з Європи, де бачили справжнє буржуйське життя, радянська пропаганда заходилася нівелювати в громадянській свідомості небажані враження, доводячи, що Захід за визначенням гнилий, а все видатне створювалося в Росії. Саме тоді розпочалася боротьба за пріоритети.
В усіх ЗМІ та з усіх трибун доводили, що зовсім не Джеймс Ватт був винахідником парової машини, а російський народний геній Ползунов, не шотландець Стефенсон винайшов паротяг, а брати Чєрєпанови, не американці брати Райт подарували людству літак, а росіянин Можайскій, не Марконі створив радіо, а Попов і т. д. Здається, щось подібне починається в Росії нині…
Виходячи з концепції «єдиного народу», що заперечує існування українців і дуже подобається Путіну, треба очікувати нових конфіскацій і вилучень з української історії та культури на користь Москви. Хоча в теперішній приватизації Кремлем київського князя є певний ексклюзив, адже він тезка нинішнього російського президента, тож тут розкривається великий простір для паралелей та ототожнень. А крім того, Володимир Святославович, як відомо, брав Корсунь (Херсонес), а Владімір Путін шукає історичних виправдань загарбання Криму, оголошуючи хрестителя Київської Русі своїм попередником. Нахабно? Чому? Московський цар Іван IV Васільєвіч Ґрозний розпочинав свій родовід із римського імператора Августа Октавіана, що, проте, не заважало польському королеві Стефану Баторію знущатися з цього й називати Івана «татарським рабом»…
Автор Ігор ЛОСЄВ
{module mod_knopka_comments}