Ярослав Радевич-Винницький: Головне – бути українцями

Ім’я Ярослава Радевича-Винницького широко знане в українському світі: оригінальний і глибокий мовознавець, блискучий публіцист, ерудований націолог, багатолітній редактор першого незалежного українського видавництва – дрогобицької Видавничої фірми «Відродження».

Кожна з книг пана Ярослава – «Мова і нація» (у співавторстві з В.Іванишиним), «Україна: від мови до нації», «Мовний етикет» – ставала у свій час інтелектуальним бестселером. Зараз автор підготував до друку чергову монографію – велику (700-сторінкову!) студію із соціолінгвістики. Редакція «ШП» розмовляє з ученим і політиком, членом Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова про актуальні проблеми української культури і нації непростого сьогодення

Які Ви бачите головні причини поразки «помаранчевого» табору в Україні?

Причини, як завжди, об’єктивні і суб’єктивні. До перших належать ті, що не віднині становлять об’єкт нашої національної самокритики і пов’язані зі слабкими та прищепленими сторонами української ментальности й національного характеру, відсутність критичної маси людей елітарного мислення і чину, здатних ставити інтереси загалу вище за особисті, тощо.

Прості люди, знаючи або інтуїтивно відчуваючи, що вороги України сильні нашою роз’єднаністю, сподівалися, що «помаранчеві» після перемоги нарешті об’єднаються в одну потужну партію. Але цього не сталося, і В. Ющенко мав усі підстави сказати лідерам мініпартій, що вони сідницями вже доросли до розуміння єдности, бо сидять у залі разом, але головами ще до такого розуміння не дійшли. Хиби українців добре відомі нашим зажерливим сусідам, і цим успішно скористалися як Петро І, Троцький, так і ляльководи нинішніх біло-синіх. До об’єктивних причин слід віднести й отруєння В.Ющенка – у такому стані він просто не міг нормально керувати державою, коли ж оклигав, то вже був – за новою Конституцією – другою особою в державі. Із суб’єктивних причин – на першому місці амбіції жінки з косою. Наслухавшись Глоби, що третім президентом має бути біла дама, вона побачила, що слова ясновидця справджуються: Ющенко отруєний, скоро «загнеться» – і дорога до трону вільна. А Ющенко не помер. Хіба таке можна пробачити! Закінчилося ж усе традиційно: де двоє б’ються, там третій користає. «Наїжджали» на Ющенка й інші його «соратники» – як відверті пристосуванці та кар’єристи, так і політичні слабаки, які публічно скидали на нього вину за свою ж бездіяльність та нікчемність. Це звична практика значної частини українського політикуму, для якої понад усе не Україна, а своя кар’єра та кишеня.

Що можуть протиставити агресивним діям нової влади проти української мови і культури патріотичні середовища, наукові інституції, інтелігенція?

Тут не треба винаходити велосипед: у світі є так багато досвіду боротьби за національні права, за свою державу – грецького, чеського, єврейського, прибалтійського, африканського, грузинського і т. д. Партійці, інтелігенти, науковці мали б усе це знати. Головне ж – бути українцями, мати особисту і національну гідність, не поступатися своїми правами, йти до людей, піднімати їх на акції протесту, підтримувати українські ЗМІ, книжку, театр, допомагати українським письменникам, науковцям і т. д. Гуртуватися в громадські організації, політичні партії не за сімейною традицією, симпатіями до лідера тощо, а за тим, де можна максимально використати свої сили для загального добра.

Як би Ви оцінили рівень, особливості і тенденції розвитку української мови в сучасній художній літературі і публіцистиці?

Бачу дві тенденції. З одного боку, культура і художнього, і публіцистичного мовлення за останні два десятиріччя помітно зросла, певною мірою позбулася російсько-радянських штампів і запозичень, якими витіснялися питомо українські слова та звороти. Доволі помітна лінія на реукраїнізацію мови, спотвореної в радянський час вівісекцією та насильницькими ін’єкціями.

Мова в текстах багатьох майстрів слова: поетів, прозаїків, публіцистів, – справляє естетичне враження, звучить елегантно, вишукано, поліфонічно й водночас точно, адекватно щодо найтонших нюансів змісту. З другого боку, є ще чимало суржикописців, бруднословів, клонів Вєрки Смердючки, які чи то задумали довести, що українці таки мають «мову дна», чи що «і ми, Химко, люди» – бо ж он російською «фенею» навіть їхні президенти говорять, а ми що, гірші?

Назагал, українська мова цнотлива, і словесна гидота в ній прищеплюється не без спротиву. Однак сьогодні найважливіша проблема буття нашої мови – це її функціонування у тих сферах, де вона в минулому як мова бездержавного народу не мала можливості розвиватися: у науці, техніці, юриспруденції, медицині, туризмі, спорті тощо. Неповнота національного життя породжує некомплектність лексичного фонду і стильової розгалужености мови, і навпаки – некомплектність мови обмежує повноту інформаційно-інтелектуального життя.

Зрозуміло, що Росія і російська «п’ята колона» в Україні ведуть стратегічну лінію на маргіналізацію всього українського, що, за їхнім планом, має загубитися в нетрях глобалізації. Де шукати додаткові ресурси для зміцнення української культури?

Маргіналізація не є самоціллю. Вона призначена для того, аби «малороси», осягнувши свою нікчемність перед «міццю і величчю» Росії, самі себе засоромилися, як деякі народи Сибіру, і запрагли стати «більшеросами», тобто росіянами, бо, крім усього іншого, в Росії немає кому воювати проти ворогів, особливо проти зовнішніх. А без них ця держава жити не може. Ще й року не минуло, коли ворогом № 3 там вважали Україну, до речі, свого офіційно стратегічного партнера.

З глобалізацією справа дещо складніша. Росія, хоч обскубана, але все ще імперія, а кожна імперія, як писав А.Тойнбі, прагне бути цілком самодостатнім окремим світом. Отож Росія задумала створити слов’янсько-православну євразійську цивілізацію, хоч її азійці не є ні слов’янами, ні православними. По-іншому вона зветься «русскій мір», і його межі окреслюються межами російської мови, якою, за підрахунками імперських ідеологів, начебто розмовляє 288 млн. або ж, більш вражаюче, «третина мільярда» людей. Цікаво, хто належить до цього світу, якщо в РФ усіх «дітей різних народів» набереться ледь половина від цієї третини, і ще цікавіше, чому нині англійці, французи, іспанці, португальці не говорять про свої значно більші світи, окреслені їхніми мовами. А найцікавіше – чи вже, часом, не записана до цього світу ціла Україна, бо людей із колишніх країн соцтабору, де примусово навчали російської мови, й іноземних випускників російських вишів навряд чи набереться на другу половину третини мільярда російськомовних. Отож, як виглядає, вся надія на Україну і Білорусь – треба остаточно їх зросійщити і знову «возз’єднати». Ну як без цього реалізуати архаїчну ідею російсько-православної глобалізації і як без них «русскій мір» має встояти проти глобалізації американсько-англомовної?

Ресурси для зміцнення української культури й цивілізації треба шукати в самих собі – в українцях України і світу. Гасло «опора на власні сили» або, в побутовому варіанті, «допоможи собі сам» ще ніколи не завело в глухий кут тих, хто ним керувався. Без тебе Господь тебе не спасе, – кажуть теологи. Основний ресурс нашої культури – потужні, ще ніколи не використовувані на всю силу творчі потенції українського люду – винятково талановитого, душевно багатого, з подиву гідними естетичними традиціями. Навіть на ярмах для волів українці вирізали красиві візерунки. А наш фольклор! А імена тих письменників, композиторів, режисерів і т. д. українського роду, якими пишаються інші культури, насамперед російська. Культура плідно розвивається в умовах свободи, повноти національного життя, яку може забезпечити тільки своя держава, керована людьми високого лету, які усвідомлюють, що піклуватися про культурно-цивілізаційне розкрилля своєї нації – означає дбати і про все людство. Визначний учений Володимир Янів писав, що нашу інтелігенцію мали би захоплювати перспективи поєднання української емоційности з європейським раціоналізмом. Коли у нас сформується справжня національна еліта, ідея України як культурної наддержави не видаватиметься надто недосяжною.

Ви запровадили до українознавства поняття «лінгвонаціології» та «мовного націоналізму». Що вони означають?

Перше поняття я докладно розкрив у книжці «Україна: від мови до нації» (1997 р.) та в декількох розлогих статтях. Йдеться про комплексну інтердисциплінарну науку, яка досліджує проблеми, спільні для націології і лінгвістики. Якщо казати спрощено, то це розгляд мовного буття нації від її виникнення до сьогодення. До сфери цієї науки входить і друге вказане Вами поняття. Назву для нього (термін) я перейняв із праць західних учених, а описав на основі українських реалій у статті «Іван Франко й український мовний націоналізм», опублікованій у збірнику «Нагуєвицькі читання – 2009: Іван Франко і парадигми соціально-гуманітарних наук початку ХХІ століття» (Дрогобич, 2010. – С. 195 – 227) та на сайті Dontsov.ua.

Націоналізм – явище складне, багатогранне. Є націоналізм інтегральний, всеохопний, цілісний і націоналізм, так би мовити, одновимірний – економічний, культурний, мовний тощо. Мовний націоналізм спрямований на захист і забезпечення процвітання рідної мови. Важливість його визначається важливістю мови у житті народу.

Мова має двоїсту – матеріяльно-ідеальну природу, і тому вона пов’язана фактично з усіма зовнішніми (матеріяльними) і внутрішніми (ідеальними) сторонами єства і буття нації: на мові тримається історична пам'ять народу, його фольклор, література, театр, релігія, ментальність, національний характер тощо; мова не лише віддзеркалює буквально всі сторони життя та історичні шляхи нації, її територію, клімат, культуру, цивілізацію, контакти з іншими народами і т. д. – вона є засобом творення світу нації, його самобутности, оберігання від духовної агресії, від розмивання чужими мовними світами тощо. Якщо народ утратив політичну чи економічну свободу, частину або й цілу територію, релігію предків, державність, якусь соціяльну чи територіяльну складову населення, він зберігає шанси на регенерацію. Якщо ж він утратив мову, то регенерація неможлива – народ розчиниться в іншому народі, стане його частиною. Приклад євреїв та ірландців, який наводять для заперечення цього, некоректний, бо євреї, завдяки релігії юдаїзму, ніколи не втрачали мови своїх праотців та пророків, а з ірландців англійці за 700 років так і не зуміли видушити їхню мову остаточно, особливо з їхньої пам’яті про неї. З мовного націоналізму, навіть якщо він виявляє себе лише у формі скромних вимог поневоленого народу, на кшталт Гей, українець просить немного, починається всякий інший націоналізм. Тут теж на початку стоїть слово. На жаль, поневолювачі це теж добре розуміють – перегляньте, аби пересвідчитися, матеріяли процесу над учасниками Кирило-Методіївського братства.

Щойно Ви як літературний редактор випустили у світ книгу Дмитра Донцова «Літературна есеїстика». У чому полягає знаковість цього імени і цієї книги?

Редагування – це моя друга пасія після науки. Я редактор видавництва «Відродження» вже двадцять років, звісно, на громадських засадах. Легші, сучасні твори доручаю редагувати колишнім своїм студенткам-відмінницям, а І.Филипчака, Д.Соловея, о. проф. П.Біланюка, Б.Лепкого, І.Франка, І.Вільде, Н. Королеву, П.Штепу та ін. авторів такого рівня редагую сам, бо треба зробити їхні тексти якомога доступнішими для нинішнього читача, інакше навіщо їх видавати, а водночас максимально зберегти мовний колорит і запах епохи, коли писалися ці твори, шарм особистого стилю авторів, їхні мовні уподобання тощо. Це складна і суспільно відповідальна робота. Доводиться, наче крізь лупу, розглядати кожне слово, вираз, конструкцію. Не всі автори, відверто кажучи, аж надто дбали про рецепцію – як читач сприйматиме їхні старослов’янізми, галицизми, бойкізми, жаргонізми, полонізми, богемізми, румунізми, не кажучи вже про цілі пасажі німецькою, італійською, іспанською, французькою, англійською, а особливо латиною. Все це треба перекласти, пояснити. А ці ж мови, крім латини, на місці не стояли і до нашого часу зробилися помітно інакшими. Деякі слова в них стали історизмами чи архаїзмами, інші змінилися семантично, конотаційно, частотністю вживання тощо.

Усе сказане стосується і текстів Д.Донцова. Але його твори дуже варті того, щоб над ними працювати. Від них віє оголеною правдою, пристрасністю, закличністю, лицарством, непоборною силою, безоглядною інтелектуальною відвагою. Вони змушують читача випростувати хребет, спитати себе: а хто я такий, невже азъ есмь червь, а не человђкъ? Його публіцистичні твори подібні до ангела з мечем, що розсікає груди простого смертного, аби вкласти в них серце героя, борця, свідомого свого місця, призначення й обов’язку в житті. Природно, що Донцов не міг подобатися людям, які ніколи не були молодими, космополітам, лібералам, хруням-перевертням, колабораціоністам, псевдопатріотам: вони бачили себе в дзеркалі його текстів справжніми – фарисеями, слабодухами, корисливими обивателями, просто нікчемами. Як казав з подібного приводу А.Шопенгавер, осел, дивлячись у дзеркало, не побачить у ньому відображення ангела.

Немає певности, що і літературна есеїстика Донцова з блискучим, сказати б, вогненнем аналізом творчости Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, Марка Черемшини, О. Теліги та ін. сподобається всім нинішнім фахівцям від літератури, проте вона, безперечно, припаде до смаку молодим літераторам і нелітераторам, бо ця есеїстика така ж вічно молода духом, як і ті твори, що їх торкався есеїст. Публікація літературних есеїв Д. Донцова заповнює велику білу пляму в історії нашого літературознавства. Вони знову впливатимуть своїм змістом, думками, ідеями не лише на рецепцію творів письменників минулого, а й на сучасний літературний процес.

Про що Ваша остання книга?

Це наукова монографія під назвою «Двомовність в Україні: теорія, історія, мововживання». Обсяг – 775 стор. комп’ютерного набору. Працював над нею понад 20 років і, спираючись на українську та світову науку, розглянув, здається, усе, що стосується цієї теми. А тема ця суспільно дражлива, тому я намагався бути максимально об’єктивним, хоча часом треба було стримувати себе від спокуси публіцистики: надто багато у науковому трактуванні мовного життя у минулому і сучасному України накопичено фальшінформації, напівправди і відвертої брехні. Що ж до теорії двомовності, то, як сказав у своїй посмертно опублікованій статті акад. В.М.Русанівський, «проблема ця стерильно чиста, бо, крім посилань на тодішніх класиків марксизму-ленінізму від М.Хрущова і до М.Суслова включно, ніяких теоретичних постулатів немає». Відомі ж своїм прагматизмом американці говорять, що немає нічого практичнішого за добру теорію. Тож найбільше довелося попрацювати якраз над цією проблемою, вельми актуальною і життєво важливою для впорядкування задавнених негараздів, деформацій, насильницьких спотворень у мовному господарстві нашої держави. І в головах її громадян. Адже чия мова, того і влада. Навіть більше: «L’état c’est la langue» – «Держава – це мова», – як переконливо писав один французький інтелектуал ще 1751 року. Така засада завжди була – і нині є – добре відома губителям нашої мови – краще, ніж багатьом українцям.

Тепер головна моя проблема – знайти можливості якомога скоріше видати цю книжку.

ОУН