Західний невроз Росії та російський – Заходу

Ігор ЛОСЄВ

Історично склалося так, що століттями Росія ментально, культурно й політично самовизначалася, протиставляючи себе Європі, Заходу. Це було заперечення їх з одночасною вимогою їхнього визнання. У Москві та Петербурзі завжди дуже ревно стежили за тим, що кажуть і пишуть про Росію на захід від її кордонів, і страшенно обурювалися, коли звідтіля лунала критика.

Ще Іван IV Ґрозний скаржився англійській королеві Єлизаветі, що газетярі в її державі пишуть про великого государя всіляку гидоту, й вимагав належним чином їх покарати. Королева відповідала, що не лише вона, а навіть (!) парламент не може вказувати журналістам, що і як писати. Звісно, Іван так і не збагнув цю «вищу алгебру» демократії...

Така внутрішня залежність від західних оцінок сама собою феномен, гідний багатьох докторських дисертацій. Здавалося б, ну яка різниця «великій Росії», що про неї думають на тому «клятому, жалюгідному і єретичному» Заході. Понад те, від моменту постання Московської держави з улусу Джучі, онука Чинґісхана, тамтешній люд сприймав західну цивілізацію приблизно так, як і зараз, – як «содом», щось абсолютно гріховне й непристойне на відміну від «святої Русі». Навіть за часів прозахідного реформатора Пєтра І зберігалося ставлення до Європи як до резервуара технологічних відкриттів, засобів, методик при цілковитому відкиданні ментальності – того, що нині називають «європейськими цінностями». Потім петербурзька імперія прагнула бути розпорядником долі континенту й навіть змогла певний час виступати в ролі його жандарма, коли, як гордовито заявляли російські шовіністи, «жодна гармата в Європі не стріляла без дозволу Росії».

Зверхність, ненависть і водночас комплекс меншовартості перед європейцями не зжиті у східного сусіда аж дотепер.

Цікаво, що таке ставлення до європейської цивілізації було притаманне як прихильникам царської Росії, так і більшовикам аж до періоду Перебудови. Від радянського герба, в центрі якого земна куля, дуже недалеко до програмного вірша, що його написав на вигнанні білогвардієць-емігрант. На цьому тлі білі й червоні завжди могли порозумітися:

Отдав последний свой парад,

Без ропота и стона,

В галлипольском изгнанье спят

Российские знамена.

И снятся им в пыли чехла,

Средь дней франко-английских,

Былые славные дела

Великих дней российских:

И Лев британский, что хвостом

У ног вилял все ниже,

И наварринских пушек гром,

И взятие Парижа,

Когда, как нищенка в посту,

В те времена иные,

Ломала шапку за версту

Европа пред Россией!

Но час придет! И будет пир –

Веселый и бессонный!

И вновь собой покроют мир

Российские знамена!

Що ж, відверто й недвозначно. Шкода, що на Заході не вчаться й не роблять висновків. Однак сьогодні настрої російського суспільства саме такі, як у цьому вірші.

Задля визнання Росії Європою із тієї ж таки Європи до Петербурга й Москви запрошували всіляких добре проплачених знаменитостей, щоб ті описували принади країни та її лідерів. Гості зазвичай чесно відпрацьовували. Хоча траплялися й скандали, як-от із французом Астольфом де Кюстіном. Цей маркіз, якого причарував Ніколай І, написав про імперію правду. І вона була такою, що монарх розлютився через його працю й витратив чимало коштів, щоб із допомогою своїх конфідентів на Заході знешкодити книжку.

Приблизно за такою самою методикою діяв Сталін, закликаючи до столиці «батьківщини робітників і селян усього світу» різноманітних фойхтванґерів, ролланів, шоу та інших барбюсів. Він теж необережно наблизив до себе французького письменника, а саме Андре Жида, який учинив у дусі свого видатного співвітчизника Кюстіна, написавши правду про сталінську Москву 1930-х. Джугашвілі страшенно розізлила «ідеологічна диверсія» француза.

Нині експансіоністська Росія прагне взяти реванш за програну третю (холодну) світову війну і як мінімум знову поділити Європу, повернути території країн колишнього Варшавського договору під свій контроль.

Основна перешкода для ре­алізації цих планів – США, з огляду на їхню силу, що об’єктивно переважає російську. Крім того, як стверджувалось у радянському анекдоті, «вони втручаються у внутрішні справи СРСР скрізь у світі». Сполучені Штати – природний обмежувач експансії РФ на земній кулі. Тому нині головна мета Путіна – це відрив Європи від США, нищення євроатлантичної солідарності й виштовхування Вашингтона з Європи та Азії. Путін сподівався підключити до такої своєї політики Китай, але для Пекіна відносини з Білим домом важливіші, ніж із Кремлем. Реалізація плану «анти-США» вимагає дискредитації Америки як ненадійного альянта, гарантії якого нічого не варті. Багато на цьому шляху Путіну вже вдалося, зокрема в сенсі нівелювання Будапештського меморандуму 1994 року, який в обмін на відмову від ядерної зброї гарантував Україні незалежність, суверенітет і територіальну цілісність. В одному з останніх виступів канцлер Німеччини сказала, маючи на увазі провал того документа: «Хто ж тепер після України захоче відмовлятися від ядерної зброї?». Однак цього Путіну замало. Багато хто з наївних європейців гадає, ніби події на Сході континенту їх не стосуються. І даремно. Якщо авантюра в Україні закінчиться для Путіна успішно, то його наступним кроком буде вторгнення в Естонію і Латвію.

Якби США й НАТО відмовилися захищати ці країни (чого не можна виключити), вони зазнали б такої кризи довіри, що Альянс, радше за все, припинив би існування, а Сполучені Штати назавжди чи на дуже тривалий період утратили б провідну роль у світі. Бо ж Америка й НАТО бояться ядерного конфлікту з РФ, на чому грає Путін, який сам на таке протистояння не піде й чудово це знає, однак вдало спекулює на західних фобіях.

Бачимо змагання нервів, а в Путіна вони поки що міцніші, ніж у західних лідерів. Нині Північноатлантичний Альянс і США мають на теренах Латвії та Естонії лише суто символічні військові контингенти. Одного сильного удару РФ вистачить, щоб захопити ці країни за кілька днів.

І тоді Заходові доведеться робити великий вибір: війна чи капітуляція.

Власне, за наявності в них притомного, відповідального, далекоглядного керівництва США і Європа мають визначитись із цим уже зараз, адже Путіна умиротворити неможливо. Він не зупиниться, якщо його не зупинять. Краще це зробити на Сході України, ніж десь під Гамбургом. Кремлівський очільник уже продемонстрував логіку своїх дій (попри всі підозри стосовно його адекватності): його не зупинили в Криму – він пішов на Донбас. Не зупинять на Донбасі – піде на Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, а потім далі й далі...

Путін хоче нав’язати себе людству як світового лідера поза конкуренцією і встановити неочекістський «орднунг» – тотальну корупцію та бандократію, себто новітнє варварство і своєрідний варіант середньовіччя, такий собі режим Януковича у світовому масштабі. У цьому сенсі він становить загрозу всій цивілізації Заходу, недаремно Анґела Меркель звинуватила його в руйнуванні європейського ладу.

Одначе такі прозріння в західних країнах радше виняток, ніж правило. Трендом у тамтешніх столицях є відсутність політичного бачення – та сама, про яку ще 148 років тому казав Карл Маркс: «Я питаю вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні, тільки розумове засліплення панівних класів Європи сягнуло межі. Насамперед, за визнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її прийоми можуть змінюватись, але дороговказ цієї політики, світове панування, залишається незмінним».

Справді, що ж змінилося, передусім коли йдеться про сліпоту панівних класів Європи?

Жителі Заходу нерідко помилялися щодо східного сусіда, перебільшуючи рівень його європеїзації. Справді, люди європеоїдного типу, в європейському вбранні (піджак, краватка), здавалося б, такі самі європейці. Однак зовнішність оманлива. Нинішній турецький президент-ісламіст Реджеп Ердоган також справляє враження рафінованого британського джентльмена, мовами володіє, доньки в США вчаться, але... Ще за часів СРСР в естонському місті Тарту в університеті науковці-культурологи видавали «Праці зі знакових систем», у яких, зокрема, досліджували європеїзацію Росії у XVIII столітті.

Там вони на підставі оригінальних документів доби Пєтра І описали російського дворянина (у цьому сенсі справді знакової постаті), який, не вбачаючи в тім жодної суперечності, під мереживом розкішної брабантської сорочки (Брабант – провінція Фландрії, нині Бельгія) носив іржаві ланцюги – «вєріґі» російського юродивого (напівблазня-напівсвятого). Це справжній символ російської «європеїзації», і не тільки тих давніх часів...

А після громадянської війни, коли російські червоні комісари, змінивши будьонівки та чекістські шкіряні куртки на фраки, циліндри й метелики, їхали на Генуезьку конференцію домовлятися з буржуями, наївні розчулені європейці радісно констатували: «Та вони вже зовсім інші, вони такі, як ми». Червона Росія ще багато разів продемонструє жителям Заходу, наскільки вони помилялися. Найдивовижніше те, що ця європейська наївність зробилась якоюсь постійною, вічно повторюваною величиною... Західний невроз Росії доповнюється російським неврозом Заходу, що схильний бачити не реальне обличчя цієї справді окремої, неєвропейської за суттю цивілізації, а той фантом, що створюється багатовіковою імперською пропагандою.

http://tyzhden.ua/

{module mod_knopka_comments}