Визволяє тільки ідейна боротьба

31 березня дрогобицька громада вшанувала пам’ять і спадщину знаного публіциста, науковця, ідеолога модерного українського націоналізму  Василя Іванишина (1944-2007). Приводом послужила недавно видана об’ємна збірка вибраних творів вченого «Українська ідея», до якої увійшли переважно праці політологічного, націософського, духовно-культурологічного змісту. Презентацією цієї книги в центральній міській бібліотеці ім. В.Чорновола організували дрогобицька міська організація ВПР «Правий сектор», Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова і кафедра української літератури і теорії літератури ДДПУ ім. І.Франка. Про значення й актуальне звучання ідей Василя Іванишина ми розмовляємо із його учнем, відомим науковцем і публіцистом, керівником НІЦ ім. Д.Донцова Олегом БАГАНОМ.

– Чим є насамперед книга Василя Іванишина «Українська ідея» –маніфестом чи підручником? Кому вона адресована?

– Зауважу, що кожна абстрактна  концепція опиняється перед загрозою  зависнути в декларативності, не завжди сприймається сучасним поколінням. Усе залежить від того, наскільки певне покоління є вихованим світоглядно, які у нього цінності, ідеали, моральна субстанція і т.ін. Можна навести багато прикладів того, як сучасники не сприймали якогось не те що яскравого, а й геніального мислителя, починаючи від Шопенгауера і К’єркегора. Зрештою, і нашого Шевченка його покоління зрозуміло дуже мало, він жив майже серед пустки у плані моральної та інтелектуальної підтримки. Але в цьому, тобто в прагненні виставляти перед суспільством складні і високі проблеми та ідеї, й полягає містичне покликання кожної творчої людини. Легкодоступними і панібратськими є лише графомани…

Книгу «Українська ідея» склали найкращі націологічні праці В.Іванишина, написані за період 1989-2007 рр. Це його етапні й масштабні монографії «Нація. Державність. Націоналізм» (1992), «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху» (2000), «Вибір нації-2002: голосуємо за особу чи за ідею?» (2002), «На розпутті велелюднім» (2003), «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» (2005). Якраз ці твори й мають прикладний характер, про який Ви запитували: це чудова, справді модернізована й продумана, експлікація ідей класичного українського вольового націоналізму, репрезентованого у міжвоєнну і воєнну добу ОУН і УПА, на сучасні умови суспільно-політичних змагань української нації. Власне, В.Іванишину вдалося, як нікому іншому, пояснити складні моменти історії ОУН-УПА, сутності ідеології націоналізму, насущність націоналізму для сучасності. Він умів це робити достеменно, без зайвої патетики, з глибоким знанням ідеології, історії, законів розвитку політики. Аналітичність, логіка мислення, оригінальні переосмислення й образні порівняння особливо приваблюють у його політологічних творах, об’єктивно дещо сухих за самим своїм характером.

Праця «Українська церква і процес національного відродження» (1989), яка у свій час стала просто бестселером, до сьогодні залишається одною з найпроникливіших і пророчих студій про долю і недолю Греко-Католицької Церкви. Широта узагальнень, влучні спостереження, тонке відчуття «ритміки» буття Церкви і розвитку духовної основи нації характеризують цю вже класичну книжку.

Поряд у книзі – ідеологічні портрети Т.Шевченка, Є.Коновальця, С.Бандери, теоретичні роздуми над історією ОУН, Другою світовою війною, десяток актуальних статей щодо націоналістичної боротьби, проблем постання в Україні 1990-х рр. режиму внутрішньої окупації, профанації національної ідеї ліберально-демократичними середовищами, які підмінили національно-визвольну програму деструктивними гаслами космополітизму, конформізму, пацифізму. Відтак ми отримуємо широку картину ідейних, духовних, політичних змагань українства 1990-2000-х рр., проаналізованих з позицій Національної Гідності, Наступальності і Свободолюбності.

– Щойно в Україні прийнято закони про декомунізацію країни. Адже це є здійсненням заповітів Василя Іванишина…

– Так. Уся система політичного  мислення пана Василя була націлена на викорінення комуністичної спадщини, на формування в українстві органічно національних світоглядних, моральних принципів і цінностей. Правда, тоді, на початку 1990-х рр., таку позицію називали «екстремістською», «провокаторською», «розкольницькою». (Мовляв, тільки через компроміси з комунізмом ми можемо дійти до «згоди» і «гармонії» в суспільстві, це й сьогодні для провідних українських лібералів, приміром, Ярослава Грицака і його кола, є наріжним каменем думання).

Додам, що сучасна декомунізація – це потрібний, але спізнений крок. Наша головна проблема полягає в доглибинній русифікації України, яка тривала ще з царських часів (17-18 ст.) і вихором пройшла у 20 ст. паралельно з наступом російського комунізму, точніше большевизму, бо це було специфічно російське явище, не споріднене повністю із європейським комунізмом. Тому треба думати й про докорінну дерусифікацію країни в усіх сферах. Допоки російські ментальні впливи, культура, символи, політичні і соціальні ідеї будуть присутні у нас, доти з українців масово виростатимуть малороси.

Розмовляв Олексій Дорофтей

http://ukrnationalism.com/

{module mod_knopka_comments}