Надзвичайного загострення проблема світоглядної індиферентності набула в умовах сучасної російсько-української війни. Ця війна не йде за територію чи ресурси, вона не має на меті відновлення історичної справедливості чи боротьбу за національне самоутвердження. Велика кількість людських жертв, масові вбивства покладені задля контролю над світоглядом великої маси людей, послушних виконавців чужої волі. Це війна несвободи, пропаганди та дезінформації проти простору свободи. В національному плані відбувається протистояння двох ідентичностей, які прагнуть домінувати на конкретній території, своїй і чужій. Проблеми, які постали перед Україною потребують нагального вирішення. Одним із механізмів спротиву війні, моментом самозахисту суспільства від агресивного наступу на власний «життєвий світ», способом дієвої відповіді на пропагований «русскій мір» стає чітка програма національно-патріотичного виховання.
Проблемам виховання громадянина-патріота велику увагу приділяли К.Ушинський, С.Русова, І.Огієнко та інші українські педагоги. Формуванню української вдачі та виховному ідеалу майбутніх поколінь присвятили розробки В. Янів та Г. Ващенко. Сучасні педагогічні проблеми, їх психологічні та національнозорієнтовані аспекти висвітлюють О. Вишневський, П. Ігнатенко, В. Поплужний, Ю. Руденко.
Формування засад національно – патріотичного виховання стає тим пріоритетом держави, який дозволяє виплекати покоління свідомих своєї національної сутності та обов’язків громадян. Такий ідеал, однак, залежить від розуміння змістових понять (нація, патріотизм) та визначення завдань, що належать до сфери гуманітарної політики держави. Нагальною необхідністю в умовах військового та світоглядного протистояння стає формування ідентичності, створення ціннісної опори для молодого покоління, яка б увиразнила приналежність до творення політичної долі своєї нації, дала обґрунтування збереження своєї гідності і свободи як в індивідуальному, так і національному масштабі.
Зміст поняття національно-патріотичне виховання виходить із різних підходів до його складових. Так «нація» окреслюється науковцями в контексті розвитку етнокультурної спільноти, що у формі держави відтворює спільні об’єктивні ознаки та формує стійкі ціннісні орієнтири в процесі самоусвідомлення її представників. Політична нація ж основні акценти ставить на вироблення спільних громадянських цінностей в межах держави, які б дозволили її легітимізувати різним етнонаціональним складовим. Дані підходи, закладаючи одну мету, по-різному розгортаються в контексті завдань виховання.
Це призводить до різнотлумачень у розумінні патріотизму: «державний патріотизм», «конституційний патріотизм», «громадянський патріотизм», «політичний патріотизм», «український національний державний патріотизм», «національний патріотизм», «українській патріотизм», «імперський патріотизм», «етнічний патріотизм», пов’язаній зі становленням етнонаціональної свідомості українців, «топологічний патріотизм», пов’язаний з місцевістю де народився, «малою Батьківщиною», «ненаціональний патріотизм» та «патріотичний націоналізм», «космополітичний патріотизм» («інтернаціоналістській націоналізм»), «особистий патріотизм».
Опираючись на громадянсько–державне тлумачення нації, представники комунікативної філософії К. Апель та Ю. Габермас надають перевагу «конституційному патріотизму», базованому на принципі співучасті у політичній долі держави. Сучасна людина перебуває в напруженні між партикулярно-історично зорієнтованим патріотизмом і узгодженим з універсалізмом конституційним патріотизмом, – і тому вона у разі справді небезпечної ситуації має надавати останньому перевагу. Ще більше універсалізує «конституційний патріотизм» Ю. Габермас, вважаючи його достатньою основою політичної культури суспільства і підставу соціальної відповідальності, заперечуючи при цьому ефективність та легітимність націй і національності для громадського суспільства. Вступаючи в дискусію та відповідаючи на запитання про можливість патріотизму в наш час Ч. Тейлор вказує на формування «спільної ідентичності, співпричетності до спільної загальної справи, взаємозалежної гідності» в минулому і майбутньому.
Практика патріотичного виховання попередніх років, яка нагадує проект «конституційного патріотизму», вилилась у розмивання українського субстрату в конструкціях пошанування всіх культур та відсутності чітких завдань для національного самозбереження. Разом з тим, і значного прогресу в обґрунтуванні демократичних традицій та правових цінностей як засад для вироблення громадянської ідентичності в Україні не вироблено, свідченням чого є корупція, правовий нігілізм, масова міграція та ін.
Очевидно, що для вироблення підстав вважати Україну своєю Батьківщиною, потрібно зміщувати акценти на усвідомлення співпричетності громадян до відстоювання свободи та гідності, яке формує взаємозалежність між її індивідуальним та національним рівнями. Така любов може бути стихійною чи усвідомленою, виявляти прихильність до рідної землі – патріотизм чи власної нації – націоналізм.
Можна виділити щонайменше три різновидності патріотизму. Етнічний патріотизм, що ґрунтується етнічній ідентичності, на любові до рідної культури, до власної історії тощо. Територіальний патріотизм – ґрунтується на любові до того місця на землі, до місцевості, ландшафту, клімату тощо, де людина народилася. Державницький патріотизм, як мета нації,головним завданням якого є виховання і розвиток державницького світогляду, що пов'язується з поняттям громадянськості.
Для побудови держави на національних засадах важливо, щоб механізм її відтворення, ґрунтований на патріотизмі, не витіснив за громадянськими цінностями національні почуття. Адже національне дає те вкорінення, яке жодна штучна практика «плавильного казана» чи «злиття братніх народів» не зможе витворити, адже ґрунтується на компліментарних зв’язках, відчутті свого, рідного. Це перевага національного над інтернаціональним.
Патріотизм слід розуміти як активний вияв національної ідентичності, сприйняття співтовариства як взаємопов’язаної, солідарної спільноти, є вихованим активною участю у її житті. Свідомий патріотизм здатний виступити захисним бар’єром від пропаганди та маніпуляцій свідомістю, дозволяє вбачати мету та напрям власної діяльності у повсякденні, виявляти приналежність та значимість кожного у тривалій боротьбі нації за самоутвердження. Сучасний дослідник українського націоналізму О. Сич підсилює роль активності у відстоюванні національного: «якщо в поведінці особи присутній лишень фактор мислення, а відсутнє діяння, то може йтися тільки про патріотизм, який виростає з любові до своєї батьківщини (з грецької «патріа» – батьківщина). Але ж в умовах, коли батьківщині загрожує небезпека, її мало любити, але потрібно захищати. Бо у повсякденні поширеною є практика, коли патріот у власній затишній кухні й у вузькій дружній компанії палко любить все українське. Та коли справа доходить до реальної участі у захисті українськості (до «діяння»), то він часто низенько і запобігливо гне хребта перед представниками чинного режиму, який нищить її прояви. А тому поєднання мислення через призму українських інтересів і діяння для їх реального захисту є головними ознаками націоналістичності. Саме в цьому і полягає відмінність націоналізму від патріотизму».
Спрямування національно – патріотичного виховання в Україні повинно враховувати сучасні вимоги до активного захисту і опірності масштабним інформаційним потокам з боку Росії, цілеспрямованій пропагандивній кампанії, що принижує гідність цілої нації та в чергове ставить під сумнів наше минуле та майбутнє. Україна знаходиться у межовій ситуації усвідомлення та захисту української ідентичності проти імперської, свободи проти конформізму, громадянських засад проти авторитарних тенденцій.
В результаті захоплення частини українських територій та формування на них квазідержав ДНР та ЛНР відбувається перепрограмування українського населення на прихильників ворогуючої держави. Відбувається ескалація конфлікту на свідомісному рівні, у якому російсько-імперська ідентичність прагне витіснити українську у силовий спосіб.
Військово-патріотичне виховання стає однією зі складових терористичних держав, адже поєднує ідеологічну та військову підготовку молоді для лав республік. Звісно основна орієнтація йде на «російські» стандарти, які популяризують як радянську систему дитячого вишколу (“Зарница” и “Орленок”), так і захоплення навчальним процесом дореволюційної Росії. Для цього створюються молодіжні організації, клуби, де основними критеріями є патріотичне виховання і дисципліна. Робота по військово-патріотичному та духовному вихованню молоді та підлітків покладена, насамперед, на військові комендатури, які проводять у школах уроки «мужності». Ідеологічна складова закладена вже на конституційному рівні, через офіційне затвердження орієнтації на концепцію єдиного «русского мира», ідеєю месійності, принципів народовладдя, прихильності до російської православної церкви принципової популяризації символіки республік. В рамках програми Міністерства освіти і науки ДНР по патріотичному вихованню молоді поводяться святкування заходів, основним акцентом яких є доведення лояльності до влади, що маскується під вияв громадянської та патріотичної позиції. Ідеологічна політика починається з заборони символіки України в школах, переписування програми з історії України з посиленням акцентів на регіональні події та пов’язані з Росією, захоплення пам’яттю переможців Великої Вітчизняної війни проти нацизму, поширення доблестей Великого війська Донського. Окремо слід згадати про переслідування та популяризації ненависті щодо українських партій, організацій з переліком заборонених лозунгів.
Відбувається і змістова мілітаризація освіти, що ґрунтується на радянській навчальній дисципліні під назвою «початкова військова підготовка». Для поповнення ополчення передбачають заходи по першопочатковій приписці до призивних дільниць у відділах військового комісаріату ДНР, проведення медичного огляду та організацію військово-патріотичного виховання молоді. Остання передбачає виховання у молоді громадянського обов’язку і свідомості, поваги до законів ДНР, виконання обов’язку щодо захисту республіки, формуванню ознак патріотизму, любові до свого народу, його історії, культурних та історичних цінностей, підвищення престижу військової служби, формування прагнення в юнаків до оволодіння військовими навиками.
Особливою характеристикою воєнного часу є включення у виховний процес заходів, які у ДНР та ЛНР мають риси не стільки формування навиків безпеки, як створення тотального контролю над особистістю на основі страху. З метою профілактики проводять екскурсії для неповнолітніх в слідчі ізолятори, місця позбавлення волі. Поширеною стала тактика радянського періоду – доноси на сусідів, вчителів, знайомих, родичів. Ця система передбачає вироблення єдиної політичної лінії, яку слід проводити у викладанні особливо гуманітарних предметів. Результатом такого інтенсивного патріотичного виховання стане зруйнована свідомість цілого покоління. Для легітимації цих квазіутворень використовуються тоталітарні методи організації, а щоб обґрунтувати їх як певну «уявну спільноту» твориться міфи, відроджується радянська героїка, запозичується російська ідеологія.
Для того, щоб протистояти свідомісній атаці «русского мира», важливо визначити пріоритети національно-патріотичного виховання. Змістовними в контексті необхідності збройної боротьби є рекомендації для молоді Г. Ващенка. Для сприяння патріотизму необхідно: висвітлення великих історичних завдань і помилок, що призвели до поневолення, адже історія дає розуміння себе як члена великого народу для якого потрібно працювати, показати історичну тяглість, знати сучасні проблеми, міжнародну реакцію на українські події, в якості засобів виховання поряд з національними святами, залучати молодь до демонстрацій і маніфестацій, спрямованих проти ворогів та на захист своєї Батьківщини чи українських представників, виховання героїзму через приклади жертовної боротьби за правду і самостійність держави, заохочення розуміння своєї окремішності і тих завдань, які стоять перед українським народом, запровадження військового вишколу, який за короткий термін дає свій результат.
Необхідним стають запропоновані Г. Ващенком риси волі і характеру, що і в сьогоднішніх реаліях стають потребою національно-патріотичного виховання: формування ідеалістично–релігійного світогляду; любов до Батьківщини, що означає шанувати кращі традиції, берегти честь Батьківщини, бути готовим боронити її від ворогів; принциповим є акцентування уваги на мужності (лицарській мужності героїв), що виявляється і у військовій боротьбі і у відстоюванні інтересів власної нації; чесності, що проявляється у виконанні громадських обов’язків та не дозволяє шахраювати чи зловживати своїм становищем; дисциплінованість як свідомість своїх обов’язків, та необхідна чеснота у збройній боротьбі.
Порівнюючи два підходи у національно-патріотичному вихованні в межах України, можна зауважити, що попри військовий вишкіл, який накладає воєнний час, нашій державі бракує чіткої ідеологічної складової для обґрунтування цілісності, вагомості, призначення і ролі власної української нації в житті суспільства. Ті хвилі стихійного патріотизму, спричинені потребою захисту свого, не маючи свідомого сприйняття цінності власної території, історії, мови, символів, які здобуваються через виховний процес, швидко розмиваються і з внутрішньої моральної настанови стають просто емоційними пориваннями без результатів. Тому таким необхідним стає усвідомлення та практичне втілення націоналістичних засад як на рівні суспільства, так і як державної ідеології. Адже просто чекати, поки виросте патріотичне покоління, не даючи йому орієнтиру на пошанування власної нації, дає розгублене у військовий час, та індиферентне у мирний населення.
Отже, національно-патріотичне виховання в Україні потребує значного підсилення в контексті ведення активної світоглядної та фізичної війни. Для того, щоб українське населення могло захистити себе від імперського впливу, необхідно щоб державницька позиція у цій галузі стала зорієнтованою на цінність та боротьбу за власну національну сутність.
Бойко Тетяна
{module mod_knopka_comments}
