Московська інвазія і виклики для української діаспори

Західна українська діаспора є в своїй переважній більшості на боці історичної Батьківщини у війні з Росією й з великою активністю та самопосвятою докладає зусиль для перемоги над московським агресором та сепаратистами: проводяться мітинги, пікети, скеровуються відозви до урядів країн перебування, надсилається матеріальна допомога військам, вимушеним переселенцям тощо. Енергійно діє на захист України керівництво Світового конгресу українців на чолі з Євгеном Чолієм: регулярно скеровуються заклики допомогти Україні до Президента й Конгресу США, до урядів інших держав світу, здійснюються переговори з очільниками впливових європейських держав та департаменту з європейської політики ООН.

Однак ескалація російської агресії на Донбасі вимагає від українців більш рішучих дій на всіх фронтах – воєнному, політичному, дипломатичному, громадському тощо.

Більш масовими, тривалішими й активнішими мають стати й акції наших краян за кордоном. СКУ має координувати проведення заходів на захист України в різних куточках світу – і особливо в провідних країнах американського та європейського континентів.

Особливий наголос слід зробити на проведенні вуличних акцій на постійній основі під резиденцією Президента США, який все ще вагається, попри рішення Конгресу, надати Україні летальну зброю, а також під будинками урядів Великої Британії, Німеччини, та керівних органів ЄС у Брюсселі. Виняткову увагу слід приділити країнам, які виявляють тенденції порушити єдиний антипутінський фронт європейських держав – Іспанії, Італії, Франції, а також Австрії, Греції, Сербії тощо.

Мета цих вуличних акцій – правдиве інформування населення відповідних країн щодо ситуації в Україні, злочинних дій Путіна й терористів, що є надзвичайно актуальним у зв’язку з потужною інформаційною війною проти України, яка доволі успішно проводиться Росією в країнах Європи й Америки.

На жаль, українська інформаційна політика значною мірою поступається в ефективності російській, тому безпосередні акції передачі матеріалів «з рук у руки», розмови з громадянами західних держав могли б дещо компенсувати брак правдивої для них інформації й здобувати їхню прихильність.

Зміст матеріалів для такої вуличної роботи – листівок, бюлетенів, мобільних фотостендів – це правдива інформація про справжні цілі й методи розв’язаної Путіним війни проти України, а також коментарі до поточних подій, дотичних до цієї війни. Лейтмотивом всієї роботи мала б стати кампанія «Зупини фашиста Путіна!», яка на історичних аналогіях демонструвала б фашистську сутність путінського режиму, його небезпеку для європейських держав і світового порядку в цілому.

Тексти відповідних агітаційних матеріалів для поширення серед мешканців країн Заходу могли б виготовлятися різними іноземними мовами або в країнах поселення діаспори, або в Україні з оперативною передачею діаспорним організаціям наших краян. Саме національні об’єднання наших співвітчизників  мали б узяти в свої руки налагодження всієї цієї роботи на місцях, у Києві її мало б координувати новостворене Міністерство інформації разом із керівництвом Української всесвітньої  координаційної Ради. Така спільна діяльність урядових організацій і діаспорних структур наповнила б надзвичайно злободенним змістом Меморандум про співпрацю між Світовим Конгресом Українців та Кабінетом Міністрів України, підписаний ще в серпні минулого року, і стала б вагомим додатком до роботи з інформування населення зарубіжних країн, що іі проводять державні установи України.

З огляду на неповороткість державної машини з усіх питань інформаційної політики патріотичні партії й організації мали б самі почати організовувати «міні-майдани» в містах зарубіжних країн, регулярно пересилаючи своїм прихильникам-діаспорянам відповідні інформаційні матеріали.

Формування в представників західних демократій ясного й недвозначного уявлення про Путіна як фашиста та про криваву фашистську сутність дій його режиму в Україні, накладене на виховане в громадян західних країн у поствоєнну добу підставове категоричне несприйняття фашизму як явища, – це уявлення здатне посилити підтримку українців населенням Заходу у нашій справедливій боротьбі з агресором.

Надзвичайно важкі й небезпечні умови для проукраїнської діяльності наших співвітчизників склалися в Росії внаслідок цілеспрямованої політики кремлівських ідеологів із формування образу ворога з України та українців та із розв’язаної тут кампанії зомбування свого населення антиукраїнськими ідеями. Бути свідомим українцем було тут небезпечно і в довоєнний період – це була єдина країна проживання представників нашої діаспори, де їх могли піддати насильству і навіть убити за їхню культурно-просвітницьку роботу.

Попри небезпеку, активна українська громадськість Російської Федерації не злякалася путінських церберів і мужньо виступає із засудженням московської агресії проти України, про що свідчить, наприклад, відкритий лист до Путіна представників української культурно-національної автономії м. Санкт-Петербурга та інших українських організацій – від Воронежа до Камчатки.

Аналогічні труднощі переживають українці в країнах-сателітах путінського режиму – у Білорусі та в Казахстані, керівники яких, попри позірну самостійність, є вірними слугами свого «старшого брата».

Прямо протилежною є ситуація в прибалтійських країнах – колишніх республіках СРСР, і тому слід би сподіватися активнішої участі тамтешніх українських громад, – так само, як і наших краян у Молдові, Вірменії, Грузії, – якщо не стосовно матеріальної, то хоча б моральної  підтримки української держави в її збройній боротьбі з потужним агресором.

Є ще один проблемний момент, що стосується трудової міграції до Росії. За деякими даними щороку на роботу з України до Росії вирушає щонайменше 3 млн. осіб – як чоловіків, так і жінок.

Зрозуміло, їдуть вони туди не від добра, а щоби заробити засоби до існування для своїх сімей. Однак, працювати на ворога в період відкритого воєнного протистояння з ним – це й непатріотично, й аморально. У той час як добровольці й мобілізовані їдуть на Донбас воювати з Росією, сотні тисяч їхніх сусідів, земляків, а нерідко знайомих і родичів (!) їдуть до Росії на заробітки, збагачуючи ворога своєю працею, дозволяючи йому на вироблену ними продукцію закуповувати озброєння, що принесе смерть співвітчизникам.

Ми багато говоримо про колабораціонізм чинної влади з агресором, її «ґешефти» з кримськими й донецькими сепаратистами та російською владою, однак чомусь ніхто, крім автора цих рядків не згадує й про таке ганебне явище, як добровільне рабське заробітчанство «простих» українців у стані ворога, що є також одним із «парадоксів» чинної російсько-української війни.

Оскільки ніхто з українського політикуму та патріотичної громадськості цієї проблеми не помічає, то вона начебто й не існує. Але вона насправді існує – і відчутно принижує нашу гідність, шкодить нашому іміджеві за кордоном. Вважаю, що досить ховати голову в пісок – час із тим неподобством щось робити.

Слід, по-перше, розгорнути пропагандистську роботу в середовищі потенційних українських заробітчан, намагатися пробудити в них приспану людську й національну гідність, допомогти їм зрозуміти принизливість та зрадницьку сутність їхньої роботи в Росії на ворога нації.

На ймовірне запитання від них: «А де ж мені заробити, щоб утримати сім’ю?», слід зауважити, що найважливіше для кожного українця зараз – це зупинити ворога, бо якщо його агресія триватиме, наші сім’ї гинутимуть від його бомб і снарядів, і заробляти для їх утримання вже не буде потреби.

Зрештою, можна відповісти питанням на питання: «А куди б ти пішов на заробітки, якби зараз був оголошений воєнний стан і кордон з Росією був би перекритий?»

Зрозуміло, що якось пристосовувався б до обставин, шукав би роботу за місцем проживанням чи поїхав би на Захід, наприклад, до Польщі чи до Чехії на сезонну або короткотермінову роботу, де завжди бракує працівників під час збирання овочів та фруктів чи в будівельній галузі.

До речі, західний напрям трудової міграції українців стане добрим виходом із ситуації для багатьох наших краян після встановлення безвізового режиму з країнами ЄС, яке обіцяють ухвалити вже поточного року.

Однак, головним ресурсом для отримання праці повинна стати українська економіка. Слід розгорнути масові громадські роботи, як це було зроблено, наприклад, президентом США Т.Рузвельтом під час кризи 1929-1933 років.

А фронту таких робіт в Україні – непочатий край. Це й відновлення зруйнованої інфраструктури Донбасу, під яке вже оголошено інвестиції західних країн, це й будівництво якісних, за західними технологіями, шляхів сполучення, це й розвиток перспективних підприємств у переробній промисловості АПК тощо.

Отже, знайти заміну трудовій міграції до Росії таки можна, якщо добре подумати, поєднати зусилля державних органів і громадськості – і не дати можливості окупантові використовувати працю наших теперішніх нещасників-«ґастарбайтерів» для зміцнення його «райху».

Загалом, у цей непростий для нації час потрібне налагодження системної, цілеспрямованої роботи державних інституцій та громадських установ з діаспорою, що мала б головною метою консолідацію всієї нації – як в Україні, так і за її межами – для перемоги над російським окупантом і побудову успішної суверенної держави.

В’ячеслав Гнатюк

{module mod_knopka_comments}