Українофобія не пройде!

9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила нарешті пакет законів, названих “законами про декомунізацію”, котрі суттєво сприяють процесам деколонізації та національного відродження: «Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939–1945», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» та «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки».

Сподіваємось, ці закони не лише сприятимуть офіційній легітимізації визвольної боротьби ОУН та УПА, поглибленому вивченню злочинів російсько-комуністичного режиму та декомунізації українського суспільства, а й допоможуть зміцненню патріотичної та державницької свідомості в умовах російсько-української війни. Сподіваємось також, що вони матимуть логічне продовження і призведуть до появи закону про заборону злочинних ідеологій комунізму та націонал-соціалізму як імперських, антидержавних, антинаціональних та людиноненависницьких доктрин.

Закономірно, що ці закони отримали підтримку та схвалення серед найширших верств українського суспільства, котре від початків доби Незалежності самотужки, зусиллями невідомих патріотів здійснювало різні антикомуністичні акти, часто наражаючись на переслідування з боку режиму внутрішньої окупації. І навпаки – закони викликали переляк та істерику в імперській Росії, серед промосковської пʼятої колони всередині України та, щоправда, стримане занепокоєння в середовищі шовіністично налаштованих верств Польщі.

Не надто дивує нас і поява на сайті газети “Критика” відкритого листа до Президента України, підписаного кількома десятками переважно західних “науковців та експертів” з вимогою не підписувати антикомуністичні закони. Дивує сам тон листа із прихованими погрозами, перекрученням історичних фактів та неприхованою забороною українцям самим оцінювати своє колоніальне минуле, пошановувати своїх героїв та будувати своє вільне майбутнє, бо інакше – “постануть серйозні запитання щодо дотримання Україною принципів Ради Європи”. Цей текст писав хто завгодно, але не справжній науковець. Лист є сумним свідченням моральної, політичної та наукової деградації підписантів: якщо вони підписали цю імперську маячню щиро й добровільно, то розписалися у своєму дослідницькому примітивізмі та політичній заангажованості, а якщо під тиском, із примусу – то посвідчили тим самим свою підневільність, рабськість, відсутність елементарної свободи думки та слова, за які так начебто вболівають західні лібералістичні суспільства. Цікаво також, чи багато звернень написали ці “експерти” із засудженням інших націоналістів – давно визнаних борців за незалежність своїх країн як представників “найрадикальніших… угруповань”: наприклад, американських ополченців Джорджа Вашингтона, єврейських бойовиків-сіоністів із “Бейтару”, підпільників “Вільної Франції” Шарля де Голля чи польських комбатантів Армії крайової? Мав рацію Семен Глузман, котрий свого часу так висловився про одну із антинаціоналістичних публікацій у “Критиці”: “Сьогодні я знаю правду, гірку правду про те, що імітаторам і фальсифікаторам солодко жити не тільки в Україні. Вони є і в США”.

Цей лист – типове свідчення стратегій культурного імперіалізму, щоправда, не російського, а західного зразка. І місце його публікації було вибране не випадково. Газеті “Критика” не вперше демонструвати свій зоологічний антиукраїнізм та партійну тенденційність бойового листка глобалістичного лібералізму. Скандально знаними стали паплюження, фальсифікація і дифамація її постійними авторами (Г. Грабовичем, Дж.-П. Химкою, Ю. Андруховичем, Т. Гундоровою та ін.) українських письменників-класиків, діячів українського визвольного руху та сучасних українських учених, відомих своєю принциповою патріотичною позицією: академіків В. Дончика та М. Жулинського, професорів Я. Дашкевича, Г. Клочека, В. Степанкова, С. Андрусів, Т. Салиги, С. Квіта, А. Ткаченка, П. Шкрабʼюка, Ю. Мицика, П. Іванишина та ін. Не випадково за кілька днів до голосування у парламенті проти антикомуністичних законів рішуче виступив ще один постійний автор “Критики” – Я. Грицак. Що ж, протилежності сходяться: західний імперіалізм знову подає руку імперіалізму московському на антиукраїнському ґрунті.

У світлі сказаного вище особливе наше занепокоєння викликає тривала пауза, котру взяв президент П. Порошенко щодо підписання прийнятого Верховною Радою та схвалених українським суспільством пакету антикомуністичних та антинацистських законів. Закликаємо Президента України підтримати волю народу, історичну справедливість та рішення парламенту, не піддаватися на тиск фальсифікаторів та україноненависників, звідки б він не спрямовувався, і чимшвидше підписати всі чотири проголосовані закони. Хочемо нагадати всім в Україні і не в Україні: озвучення чи підтримка антиукраїнських ідей та дій свідчить про антиукраїнську позицію. А таким антинаціонально заангажованим людям, організаціям чи структурам не повинно бути місця в українській державі. В Україні, як показали революційні події на Майдані 2013-14 рр., можуть із успіхом падати не лише комуністичні ідоли, а й антидержавні та антиукраїнські режими.

Українофобія не пройде!

Провід Військово-політичного руху “Правий сектор”

ukrnationalism.com

{module mod_knopka_comments}