Тест на національну гідність

Створено: 28 листопада 2017 Перегляди: 96

138У річницю початку Революції Гідності зазвичай пишуть про Майдан, народну солідарність, європейський вибір. Я ж хочу поговорити про гідність як національну величину. «Україна понад усе!», «Перемога або смерть!». Сьогодні ці націоналістичні гасла стали відбиттям об'єктивної реальності. Можна скільки завгодно говорити про рух України в Європу, але не можна не помічати, що для того, щоб не випустити Україну з російського капкана, колишня метрополія пішла на крайні заходи. Росія, розв'язавши проти нашої країни новоімперіалістичну війну, ставить перед собою мету знищити українську суб'єктність і назавжди витравити з колективної свідомості ідею побудови незалежної Української держави.

Якщо ми програємо імперії в цій національно-визвольній війні - ми загинемо як нація, як народ, як суб'єктна спільність. Тому для будь-якого представника української політичної нації Україна сьогодні стала понад усе. Це не наш вибір. Це наш спосіб самозахисту. Спосіб колективного виживання, якщо хочете. Сьогодні для України поняття національної гідності нерозривно пов'язане з перемогою над агресивною імперією.

Росія вміло використовує сьогоднішні свої дипломатичні поразки як плацдарм для майбутньої перемоги. Її розрахунок не на союзників. Її розрахунок на байдужих. Після голосування Третім комітетом ООН за резолюцію щодо Криму російські «експерти» навперебій стверджують, що те, що сталося, – це наочне підтвердження антиросійської змови Заходу. Але головне, що це «повне фіаско і провал Києва, Брюсселя і Вашингтона». Російські симпатики вказують на те, що з 172 країн, які взяли участь у голосуванні 2017 року, за засудження російської агресії був відданий 71 голос, 77 утрималися і 25 країн проголосували «проти». Цей результат істотно відрізняється від тих 100 членів ООН з 193, хто голосував у 2014 році, які висловилися «за» український Крим, 11 – «проти», 58 країн «утрималися». Проводячи простий арифметичний розрахунок, російська преса запевняє, що світ поступово «прозріває» і готовий визнати «волю народу Криму». При цьому замовчується, що дві резолюції, які приводяться як порівняння, відрізняються за змістом. У 2014 році ООН підтримала територіальну цілісність України без згадки факту агресії Російської Федерації. Таке собі абстрактне поняття, яке можна порівняти з позицією «ми за все хороше проти всього поганого». Немає нічого дивного, що число тих, хто підтримав резолюцію в 2014 році, було настільки високе. Текст 2017 року містить неодноразові згадки Росії як країни-агресора, а Криму – як окупованої території. Ми бачимо, що число країн, готових називати речі своїми іменами, значно зменшилось.

Крим став чимось на зразок пароля. Лакмусом, який проявляє ставлення до агресивної зовнішньої політики Російської Федерації. Список тих, хто проголосував проти, являє собою певний табір маргінальних авторитарних режимів, які повністю залежать від Москви. Серед тих, хто засудив порушення прав людини в Криму, – країни Євросоюзу, США, Канада. Табір тих, хто утримався, – це ті, кому загалом глибоко наплювати на спроби Москви зруйнувати світову архітектуру. Таким чином, аналізуючи голосування щодо кримських резолюцій, ми можемо судити не про визнання або невизнання «Кримської весни» – про це не йдеться, – а про готовність країн – членів ООН протистояти спробам Росії анексувати силою території сусідніх країн. Йдеться про рівень правової свідомості в світі і про той «кістяк» з демократичних держав, які усвідомлюють російську загрозу. Якщо розглядати результати голосування в Третьому комітеті ООН з такої позиції, то дипломатичний виграш явно на боці України. Але і число «байдужих» не може не викликати тривогу. «Вагітні подвійними стандартами» країни, розродилися половинчастою позицією щодо Криму або взагалі вважали за краще самоусунутися від проблеми. Ось на них Росія і робитиме розрахунок.

Поки світ визначається щодо Росії, сама Росія всіляко намагається імітувати рух до миру. Численні російські спікери з усіх прасок переконують, що з Росією треба дружити. Ретрогради-путінці нагадують, що тільки Кремль може бути посередником у розв’язанні північнокорейської ядерної загрози, сирійської бійні і перешкодити зростанню тероризму в світі. Прогресивісти-опозиціонери розповідають на ліберальних майданчиках, що «українська криза», яка почалася з Криму, – це така собі «нервова політична реакція Кремля на віддалення України». Реакціоністи витягують на загальний огляд мракобісся і православний халіфат, погрожуючи відповісти на будь-які спроби закликати Російську Федерацію до виконання міжнародних норм посиленням імперського безумства. «Тримайте мене семеро», – волає російська політична еліта в надії налякати світових бюрократів.

Для Російської Федерації окупація Криму – це предмет національної гордості. Війна на Донбасі – це біль, кров, смерть, від яких Росія намагається відмежуватися. Але Крим – це плювок в обличчя України. Це демонстративний акт, схвалений російськими Думами і Совєтами, російською владою і російським народом. Росія, звичайно ж, розраховує, що завдяки половинчастій позиції Заходу, готового поступитися агресивній і хамовитій ядерній країні, Крим стиглим яблуком сам впаде їй у руки. Але найбільше вона розраховує на те, що від Криму відмовиться Україна. У Москві чекають, що на тлі гучних резолюцій і дипломатичних поз відбуватиметься «примирення», підкилимні договорняки. Коли вже відкрито розквітне «взаємовигідне співробітництво між братніми країнами». Росія хоче, щоб ми перестали боротися за Крим. Щоб забули, що саме від Криму залежить – жива ворожа імперія чи мертва. Для Росії втрата так помпезно захопленого Криму стане національною поразкою, якої вона не зможе пережити. Для України повернення Криму буде означати перемогу в національно-визвольній війні, що триває багато століть.

Єдине, чим можна відповісти на національне приниження українського народу, яким стала анексія Криму, так це виразною позицією – ні, не щодо Криму – щодо Росії. Ми повинні зрозуміти, що сьогодні наша гідність перебуває в лапах окупанта, і саме за те, щоб повернути її собі, ми й ведемо боротьбу. Що ж ми бачимо замість цього? Українські представники беруть участь у численних «примирних» конференціях, діячі часів Януковича збирають на Заході круглі столи, а чинна влада ні-ні та виголосить публічно щось на кшталт: «Нам нікуди не подітися від російського сусідства. Рано чи пізно доведеться домовлятись». Україна досі не виробила чітку і пряму державну політику щодо країни-інтервента. У нас спокійно функціонує російський бізнес, медіа, що працюють на російські гроші, громадські організації, які підв'язують за непогані гранти просувати явно російські інтереси. Українські чиновники досі їздять як в окупований Крим, так і в Росію, анітрохи не криючись. Українська гідність сьогодні зневажається бажанням «латентних малоросів» пересидіти критичний для країни час на двох стільцях. Крим став нашим внутрішнім рубіконом. Тестом на готовність бути національно гордими. Тестом на готовність бути українцями.

Лариса Волошина

http://ukrnationalism.com/

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови

Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
4898891
Лічильник

Українська рейтингова система