Хто кому повинен вибачати?

До дня, який в Україні прийнято відзначати як роковини створення УПА, свята Покрови та українського козацтва, інтернет видання „Лєвий Бєрєґ” присвятило статтю достатньо відомого, за його власним визначенням „галіцкого патріота”, Володимира Павліва. У статті під назвою „Когда УПА извинится перед «западенцами»?” автор, потішаючись тим, що заходи вшанування УПА нібито не підтримує, достатня на його думку, кількість людей, заявляє, що „уцілілі ветерани та їх молоді прихильники” повинні вибачитися перед жителями Західної України за страждання, які ті витерпіли в часі цього військового конфлікту.

Далі Павлів дає як приклад слова одного з лідерів Варшавського повстання Сцібора Рильського, де він вибачається перед варшав’янами за жертви, які ті понесли. Одразу з’являється питання, а хто і за що має вибачати – невже нащадки і родичі учасників боротьби УПА, які складають в Галичині переважну більшість – невже самі перед собою? Хто має вибачатися, якщо всі очільники загинули, а ті хто дожив, тоді були лише простими бійцями? Адже лідерів УПА вже давно не зосталося в живих, немає організаційних структур, які би могли мати моральне право виступати від імені полеглих керівників повстанського руху. А недавно помер і останній з причетних до керівництва УПА - Василь Кук, за життя якого таке питання ні у кого не виникало.

За що врешті повинна вибачатися УПА? - за те, що не скорилася, чи може вона повинна вибачитися за звірства перевдягнутих в однострої УПА загонів НКВС, так званих "псевдобоївок", і цим "вибаченням" взяти на себе їх вину?

Чи може вибачитися за ті звірства НКВС, які вони чинили у своїх власних мундирах.

Адже є офіційні радянські дані, що від рук УПА загинуло лише 17 тисяч чоловік, в той час як загальні втрати Західної України того часу перевищують мільйон?

Хто перед ким повинен вибачатися, якщо в більшості сіл Західної України більшість жителів є родичами тих же членів УПА?

І ще - де хто бачив випадки, аби радянські чи польські партизани перед кимось і за щось вибачалися. То чому це мають робити саме українці?

Реальне прощення завжди взаємне. Поки що ніхто з опонентів УПА навіть не думає про щось вибачатися - а все це були опоненти озброєні. Але я ж зовсім не проти, аби ковпаківці вибачилися за моїх родичів, спалених ними у церкві села Нивиці (з ними ще пару сотень людей). Не проти, аби німці покаялися за моїх родичів, закатованих в Освенцімі, не проти, аби покаялися "советские". Але ніхто з них не поспішає каятися - вони лише активно "звинувачують". А пан Павлів їм підігрує...

А самі західні українці не потребують вибачення, тому, що вони самі були частиною УПА. Ті, хто навіть і мав до того якісь підстави, давно примирилися і простили, їх самих вибачило життя - через шлюби, спільних дітей, тощо. Ті, хто "стукали" в ті часи чи були "стребками" чи щось подібне, соромилися признаватися в цьому навіть за часів Хрущова і Брежнєва. Дуже багато з них виїхали ще за часів СРСР, спилися і маргіналізувалися, решта знайшли порозуміння з більшістю. Ніхто не має права нікого судити - їх засудило життя, їх простили люди.

Одним з найбільших "злочинів УПА", за який вони повинні "покаятися", це звісно недопущення поширення на Західну Україну технології "голодових репресій" у 1946-1947 роках. Більше того значна частина українців Сходу і навіть Півдня перебивалася тим, що посилали членів родин і просто ходоків за харчами на "затероризовану" Західну Україну. Хіба що УПА треба "вибачитися" перед всіляким послідовниками діла продзагонівця Ізера Табачника (діда нинішнього міністра Табачника), які набралися неабиякого страху, коли згідно директив "партії і правітєльства" намагалися в ці роки "зачищувати" Західну Україну від продуктів харчування...

УПА врятувало тоді від страшної голодної смерті не тільки галичан, волинян, буковинців і закарпатців, але ще й значну частину жителів Центральної, Східної та Південної України. Врятувало не тільки можливістю вивозити продукти, але страшною для комуністів загрозою поширення збройного руху на Схід - слава Богу, тамтешні фронтовики ще не забули, як треба стріляти...

Додам ще, що в ті роки наприклад смертність від голоду на Сумщині була чи не найменшою в усій Східній Україні. Причина проста - до 1948-49 років на Сумщині діяли кілька невеликих, але активних загонів УПА. Так ось, ці невеликі загони дуже ефективно зупинили конфіскацію хліба і харчів у своїх районах - регулярно нападали на склади конфіскованого зерна і роздавали його людям.

Бо штучний голод, то "високе мистецтво" – і як таке воно не зносить стрілянини, хоча б тому, що голодній смерті появляється більш достойна альтернатива - смерть із зброєю в руках.

З розповідей старших я часто чув про якихось "американців" - це люди, які ходили по селах, вимінювали, випрошували, просто крали їжу та живність з городів та подвір’їв. Розповіді про них були колоритні, трохи насмішкуваті, але абсолютно беззлобні, хоча в нас вони вкрали свиню і з’їли її у своєму таборі в лісі. Коли трохи підріс, то почав виясняти, що ж то за такі "американці". Так ось, ними виявляється були голодуючі із Східної України. Західні українці назвали їх "американцями", тому що офіційна пропаганда тоді оглушливо трубила про важке життя і голод у США, тому місцеві жителі сміялися, що то до них приїхали американці. Хоча й були невеселі розповіді - раз прийшов чоловік з маленькою дівчинкою, попросили поїсти, їх нагодували, і чоловік помер - бо просто давно не їв. Дівчинка зосталася в тому селі...

Звинувачуючи УПА у тому, що нібито вона винна у виселенні 160 тисяч українців в часі так званої операції «Вісла», Павлів просто цинічно перекручує історичні факти - якби не УПА, то депортація українців для освоєння "звільнених від німців" земель Прусії та Сілезії почалася би набагато раніше. Переселення польських українців в Україну і завойовані німецькі землі велося вже з 1945 року, інша річ, що це переселення зривалося організованим збройним опором УПА.

"Операція Вісла" стала можливою лише тоді, коли полякам і їх радянським союзникам вдалося послабити збройний опір УПА, роздробивши в запеклих боях найбільші і найактивніші підрозділи, які на той час, як це не дивно, вже діяли у тісній взаємодії з залишками етнічно польських антикомуністичних партизанів – Армією Крайовою та Батальйонами Хлопськими. Тобто це виселення стало можливим лише після повного придушення антикомуністичного збройного опору у Польщі.

В закінченні статті Павлів не приховує своєї мети, заявляючи, що таке «вибачення» допоможе «западенцям» зрозуміти, що та боротьба і страждання були не заради свободи, а «во имя реализации сомнительных идей некоей националистической организации и ее вооруженных подразделений».

Тобто мета статі Павліва не тільки в навішуванні комплексу вини українцям за все, що б тільки сталося, вона більш далекосяжна і націлена на руйнування героїчного ідеалу українців, їх деморалізацію і зневіру. Це намагання дискредитувати ідею активного (аж до збройного) опору серед українців, та спроба переконати обивателя, що боягузливі, холуйкуваті до всякої чужої влади "тихі піскарі", це щось добре і можливо престижне. І що герої не УПА, а вони - боягузливі і продажні "хруні".

Схоже це на початок нової пропагандистської компанії і ми ще почуємо різноманітні переспіви на цю тему і побачимо, як з пана Павліва почнуть робити «національного світоча» та «морального авторитета». Але чи вдасться зробити „кулю” з того, що до цьго зовсім не надається?

Володимир Мартинюк

ОУН