Ґрунтовне дослідження про ОУН і УПА

Перші післявоєнні видання про визвольну боротьбу українців у рядах політичних і військових формацій УВО, ОУН й УПА були написані творцями й учасниками тієї боротьби, які опинилися на еміграції.

Початковий період цієї визвольної епопеї вперше описано в «Нарисі історії ОУН», том 1, Петра Мірчука. Він з’явився в Мюнхені 1968 р. як базова публікація, яку вже в наші дні ґрунтовно оновили і доповнили корисним довідковим апаратом історики від Центру дослідження визвольного руху під редакцією Володимира Мороза.

Через відсутність вільного зв’язку з самою Україною, тоді ще не було можливості перевірити факти та події довоєнного періоду. Також недостатньо можна було вивчити та опрацювати на базі документів діяльність УВО і ОУН в Центральній та Східній Україні.

Після проголошення Незалежності 1991 р. поступово відкривався доступ до архівних документів у Києві та інших містах України, дослідники стали вивчати й надрукували сотні важливих праць, які стосуються націоналістичного руху міжвоєнного періоду. Вже назріла необхідність, про це наголошують на наукових форумах, написання нової фундаментальної історії початкового періоду історії УВО й ОУН з уточненнями та доповненнями на основі уже відкритих документів та джерельних даних.

Зовсім іншою треба вважати працю «Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939-1960)», яку ми сьогодні супроводимо у широкий світ (а паралельно з українською версією невдовзі з’явиться її англійський переклад): це перший ґрунтовний твір монографічного жанру київського історика Івана Патриляка на тему політичної та військової історії націоналістичного Руху за період 1939-1960 років. Саме тоді організований керівництвом революційної ОУН націоналістичний Рух став наймасовішим, він вирішив реалізувати свої державницькі цілі за будь-яких обставин і виріс у насправді народний рух, на захист якого стала всенародна УПА.

Нинішнє видання Івана Патриляка, над яким автор працював кілька років, має за предмет той період, коли Україна приймала на себе вогненні удари жахливої нацистсько-большевицької війни. Відтак Україна вся повторно потрапила – тепер уже цілісно – під репресивну машину сталінського терору. Автор змальовує епічну картину того періоду, який тривав довгих і тривожних 20 років і в якому – в геополітичному контексті Другої світової війни – відбувалася ще одна війна, українська визвольна. Вона була національною і повномасштабною. Це була війна не тільки захисна, а й наступальна – з державницькою метою, під політичним гаслом – за волю людини і за волю народів. До лав УПА зголошувалися також воїни інших національностей, в тому числі й козаки з далекої Кубані, а в 1942 р. члени ОУН організували аналог до УПА – Козацьку Повстанську Армію, яка діяла на Кубані до 1950 р. Таким способом українці підняли визвольний рух на просторі від Карпат по Кавказ. Тому дану книжку треба вважати найповнішою й дотепер найбільш об’ємною працею, котра базується передусім на історичних джерелах, які документують визвольну боротьбу українців середини XX століття.

В основу книжки увійшла раніша публікація І. Патриляка «Встань і борись! Слухай і вір...» (Львів, ЦДВР, 2012). Рамки первісної теми автора в цьому виданні розширено кількома новими розділами про діяльність ОУН уже в повоєнній еміграції, зокрема в Німеччині.

Підтримуючи боротьбу підпілля в Україні, Провід ОУН в умовах еміграції став політичним рупором голосу народу в неволі. Провідні українські націоналісти, які опинилися в Німеччині як політичні біженці та як звільнені з нацистських кацетів політв’язні, об’єднали свої сили і сформували Закордонні частини ОУН, зокрема, з прихильників концепції Української самостійної соборної держави.

Створивши широку мережу громад, спершу в Європі, а згодом і в США, Канаді, Аргентині та Австралії, Провід ОУН розпочав широку інформаційну діяльність на міжнародній арені, шукаючи прихильників прагнення України до політичної свободи і повідомляючи світ про визвольні стремління поневолених комунізмом народів у СССР.

Символічним можна вважати рік підготовки цієї книжки, що збігається з 80-річчям підписання в Москві злочинного Пакту про ненапад Ріббентропа-Молотова, з таємним протоколом про розгром Польщі Гітлером і дозвіл Сталіну зайняти Західну Україну, Західну Білорусь та Прибалтійські держави. Підступна змова двох імперських центрів розпалила пожежу світової війни до нечуваних жорстоких розмірів і легалізувала претензії Москви та Берліна ділити Європу на свої окремі «сфери впливу». Ця остання звичка ожила нині у Москві як хворобливий відрух: після того як вона не змогла зберегти цілість своєї імперії і остаточно втратила статус надпотуги, у керівництві путінської РФ зродилася агресія супроти суверенної Грузії, України й кримськотатарського народу.

У підсумку свого об’ємного дослідження Патриляк, який сьогодні є деканом історичного факультету в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, доходить до основного й справедливого історичного висновку: «Ідея створення Української держави в роки Другої Світової війни мала шанси на свою реалізацію».

На закінчення бажаємо доповнити авторський висновок однією історичною тезою, яка доводить успішність політичного руху українських націоналістів, тому що вони не чекали й не оглядалися на інших (напр. нацистів, комуністів або фашистів), а покладалися виключно на власні національні сили. Цю стратегічно правильну засаду підтримував і пропагував також Митрополит Андрей Шептицький, Глава УГКЦ. У драматичному та вирішальному 1941 році він писав: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі – змінити себе».

Ця мудрість є особливо актуальною сьогодні, коли Україна перебуває далі в епіцентрі великих, у тому числі й грізних, історичних та політичних викликів сучасного, духовно розбурханого, світу на початку XXI віку.

Андрій Гайдамаха

http://ukrnationalism.com/