Пам’ять про Голодомор

В рамках вшанування 85-ї річниці жахливої трагедії українців – Голодомору-геноциду 1932-33 років у кожній країні, де існують організовані українські громади, об’єднані Світовим Конгресом Українців, в останню суботу і неділю листопада були проведені уроки в суботніх школах, мітинги, марші і молебні. Так відбувається щороку. Світ починає відкривати добре сфальсифіковані московською пропагандою трагічні сторінки історії СССР, що за масштабами жертв і терору перевищує дві Світові війни минулого століття.

Для України це практичні результати не тільки у встановленні історичної справедливості і вшанування жертв. На політичному рівні ліві партії, які традиційно підтримують Москву і ведуть постійні дебати всередині країн про скасування санкцій проти Росії з кожним новим документом про Голодомор, з кожною акцією українців втрачають аргументи для виправдовування теперішньої російської агресії.

А що означає Голодомор для самих українців? Як і російська мова, пам’ять про Голодомор стала «наріжним каменем», який визначає вектор цивілізаційного вибору України.

У прихильників вживання російської мови на державному рівні «людські» аргументи: для вивчення іншої мови потрібен час і сильна мотивація. Наприклад, як у мігрантів! Влада країн перебування вимагає у мігрантів знання державної мови. Знання мови необхідне для інтеграції та пошуку кращого місця праці, тому мотивований мігрант не шкодує часу і зусиль на опанування мови. А для чого вчити українську? Суспільство та державні інституції в Україні толерують вживання російської, знання української не є визначальним чинником при працевлаштуванні. Отож, на думку деяких, не варто тратити часу: «І так поймут».

Що ж може пояснювати агресивне (власне не байдуже, а агресивне) ставлення деяких українців до питання визнання Голодомору?

За більш, ніж десять років лобіювання визнання Голодомору геноцидом у Португальському парламенті, найбільше негативу і ворожого ставлення ми начулися не від місцевих прихильників Москви, навіть не від росіян, а від українців, що часто хизуються мальовничими вишиванками: «Ви вже всіх задовбали своім голодомором», «Спілка тільки кукарікає про голодомор» і таке інше. Це слова не російських шовіністів. Це українці. Багато з них – активні волонтери (принаймні у соціальних мережах).

Що це? Стокгольмський синдром українців? Звідки таке небажання поцікавитися власною історією, осмислити її? Чому слово «Голодомор» у багатьох українців викликає оскому, ніби вирок за злочин?

Ми часто говоримо про єднання українців навколо якоїсь нової, модерної ідеї сучасної України. Зрозуміти її, а тим більше будувати майбутнє, зігнорувавши страшну незаліковану рану тотального винищення українців у минулому сторіччі, навряд чи вийде. Цю рану все одно прорве. Як прориває у всіх народів, що пережили подібне.

Павло Садоха

http://ukrnationalism.com/